Глава 68

Я прокинулась від того, що щось тепле , ласкаве й настирливе лоскотало мені ніс. Сонячний промінь  пробився крізь крони дерев і впав мені на обличчя. Я помружилась, намагаючись сховатись від світла, і в ту ж мить усвідомила ще дещо дивне: мені було… затишно. Несподівано затишно і дуже тепло — так, ніби я лежала не просто біля вогню, а на добре прогрітій пічці.

Я сонно ворухнулась — і замість холодного ранкового повітря відчула, як чиїсь великі долоні притискають мене до себе  впевнено і владно, так, ніби це найприродніша річ у світі. Під вухом розмірено билося чуже серце. 

Я розплющила очі і на мить просто завмерла. Роль теплого ліжка для мене виконував Тавін. Його груди були під моєю щокою, плащ накривав нас обох, а одна долоня лежала на моїй потилиці ніжно притискаючи до себе як щось цінне і невимовно крихке. Його пальці трохи стиснулися, притискаючи мене ще ближче, і я почула над самим вухом низький, сонний шепіт:

— Спи… рано ще.

Голос був не владний, не наказовий — радше втомлений і дивно м’який. Я ще кілька секунд дозволила собі просто бути в цій чарівній миті. Дихала разом із ним, похитувалась у такт його грудям, відчувала, як напруга, накопичена за останні дні, повільно відступає.

А потім до мене нарешті дійшло. Що я роблю. Де я. І з ким. Я різко прийшла до тями, напружилась і спробувала вирватись, спершу незграбно, а тоді вже цілком усвідомлено. Його руки одразу ослабли, але не зникли — він не тримав силою, просто не поспішав відпускати.

— І чому це я маю тебе слухатись?! — роздратовано випалила я, схоплюючись на ноги й відступаючи на крок.

Сон з мене злетів миттєво. Тавін важко зітхнув і теж сів, потерши обличчя долонями ніби проганяю/чи залдишки сну з якого не хотілось виринати.

— Кара небесна, а не жінка, — пробурмотів він, дивлячись кудись убік.

Я схрестила руки на грудях, все ще відчуваючи тепло, яке він залишив на моєму тілі, і злилась на себе за те, що це тепло мені… сподобалось.

— Я не дозволяла мене обіймати ! — фиркнула я , а він лише очі закотив.

— Це був єдиний спосіб влаштувати тебе зручно і захистити від холоду !

— Ніхто не просив тебе влаштовувати з себе подушку.

Він підвів на мене погляд — втомлений, але уважний. І в тому погляді не було ані глузування, ані злості. Лише дивна, тиха зосередженість.

— Якби я не був подушкою, — сказав він спокійно, — ти б змерзла. А тоді мала б ще більше приводів бурчати. А ще не приведи боги — захворіла !

Я відкрила рота, щоб огризнутися… і закрила його. Бо, як не крути, він мав рацію. І це бісило ще сильніше. Я озирнулась, інстинктивно шукаючи очима братів-попутників. Біля дерева мирно стояли прив’язані коні, поряд — складені речі й майже згасле багаття, над яким ще тягнувся тонкий струмок диму. Самих хлопців не було видно — певно, пішли по дрова або на полювання.

— Ти ж не тікатимеш більше від мене? — хмуриться Тавін, упіймавши напрямок мого погляду.

Я повільно повертаюсь до нього  складаю руки на грудях і гордо задираю підборіддя. Якщо вже говорити — то чесно. Принаймні в цьому.

— Залежить від того, — кажу рівно, — чи почуватимусь поруч із тобою в безпеці.

І це була правда. В цьому світі я взагалі ніде не почувалась своєю, а після його вчорашніх страшилок тікати мені, якщо чесно, перехотілося. Тавін усміхається так щасливо, ніби я щойно дала правильну відповідь на дуже важливе для нього запитання.

— Повір, крихітко, — каже він м’яко, але з тією внутрішньою впевненістю, що змушує прислухатись, — ніхто у світі так не дбає про свою пару, як демон про істинну. Мені легше самому померти, ніж дозволити, щоб з твоєї голови впала бодай одна волосина.

Ці слова як бальзам на душу , але водночас і насторожують . Я вже не вперше чую згадку про демонів, і щоразу це слово дряпає слух усе сильніше.

— Про демонів , ви ж… це фігурально, правда? — питаю з надією, дивлячись йому просто в очі.

Відповідь приходить миттєво — не словами, а спалахом у його погляді.

— Отже, ти таки не з цього світу? — робить він очевидний для себе висновок.

У мене холодніє всередині. Я ще не знаю, чим це мені загрожує, тож не поспішаю відкриватись повністю.

— Чому ти так вирішив? — відмахуюсь. — Може, я просто пам’ять втратила.

Звучить майже переконливо. Універсальна відмовка. Ніхто не зможе довести зворотне. Та по його очах я бачу — не повірив.

— Як скажеш, кохана, — спокійно відповідає він.

Я кліпаю. Кохана? Він справді це сказав? Так просто? Я на мить гублюсь, а тоді ловлю себе на думці, що, можливо, для нього це слово нічого не важить. Можливо, це за звичкою. Можливо, він так говорить усім з ким ніч провів. Проте вловлюю в цих словах і дещо дуже добре для мене , вочевидь мене не намагатимуться допитувати. Я вже майже встигаю зрадіти цій думці, але він продовжує:

— Отже, ти хочеш дізнатись про демонів?

Я киваю, не приховуючи нетерплячості.

— І про цю вашу істинність, — додаю поспіхом.

Він усміхається, нахиляє голову набік.

— Як багато питань. Давай пограємось у гру: правда за правду. Але ти — перша.

Я насторожуюсь.

— Отже, — продовжує він, — як тебе насправді звуть?

Он як. Вирішив схитрити. Але ціна не здається надто високою. Зрештою, він спитав лише ім’я.

— Катерина, — кажу після короткої паузи. — Можна просто Катя.

І в ту ж мить бачу, як у нього загоряються очі — чистим, майже дитячим тріумфом.

— Катя, — повторює він повільно, ніби смакує кожну літеру. — А казала, що нічого не пам’ятаєш.

Він хмикає.

— Брехушка.

Я лише фиркаю у відповідь, але чомусь усередині теплішає , а на губах дурнувата посмішка.