Глава 67

— Я подумаю над цим, — уперто сказала вона, задираючи носика так, ніби це могло змінити закони світу.

— Часу в тебе небагато, мала, — мовив я ніби між іншим, дивлячись у вогонь. — Звідси до лінії розмежування годин вісім ходу.
Я зробив паузу, даючи словам осісти.
— Далі цього місця ми не підемо. Повернемо назад.

— А ти хто такий, щоб за неї вирішувати? — тут же встряв Юзеф, різко випрямившись. — До барона її тягнеш? Та вона ж не хоче! У Ланденоті більше немає нормального життя. Як господар вмив руки і кинув все на цього недоумка — усе пішло шкереберть. Податки ледь не щомісяця підвищують, простий люд ледве кінці з кінцями зводить. А ще ці набіги вільного племені… нема від них спасу. Що барон не відбере — те вони точно дожеруть.
Він махнув рукою в бік темніючого лісу.
— Ходімо з нами. Там, — кивнув у бік кордону, — інше життя. І закони, які справді працюють.

— Податки не підвищувались уже кілька років, — спокійно заперечив я. — Востаннє це робив старий барон. Його син не вважав за потрібне чіпати ставки.

Юзеф недовірливо примружився і помахав долонею перед моїм обличчям, наче відганяв марення.

— Друже, ти точно на тій самій землі живеш? Учора новий указ з маєтку привезли. От ми й плюнули на все та вирішили тікати. Розвідати обстановку, може, з Лоденвудами домовитись. Якщо вийде — й інших до себе приймуть.

Я не витримав і розреготався. Сміх вийшов різкий, гіркуватий. У голові вже складались плани: по поверненню я дуже уважно вивчу всі ті «укази», яких не підписував, і розберуся з тими виродками, що називали себе вільним племенем, а на ділі були звичайною зграєю біглих каторжників. Але це потім. Зараз цим двом треба було вправити мізки.

— Ви хоч розумієте, через що між нашими родами ця ворожнеча? — запитав я. — Не боїтесь, що вам шиї скрутять, щойно дізнаються, звідки ви?

— Ти, мабуть, не в курсі, — знизав плечима Сігурд. — Старий граф здох. Тепер там усім його донька його заправляє. А вона геть не така кровожерлива.

— Он як… — я замислився.

Цікаво. Дуже цікаво. Може, й мені варто з дипломатичним візитом навідатися до моєї сестри – нової господині Лоденвуду. Якщо тепер вона там головна — хлопці підкинули мені тему для роздумів куди важливішу, ніж здавалось на перший погляд.

Я раптом подивився на них інакше. Не як на зухвалих утікачів, а як на безцінне джерело інформації. Бо в справах баронства я, відверто кажучи, не тямив ані біса і ніколи особливо не цікавився. А ця нова, несподівана версія Амаретти змусила мене переглянути багато чого. Я навіть на мить уявив, як ми разом беремося за справи і наводимо лад. І це було несподівано приємно.

Хлопцям же тільки й треба були вільні вуха. Тож говорили вони охоче, сипали подробицями, скаргами, історіями. Я слухав, кивав, ставив уточнювальні питання — і отримував від цього дивне, майже забуте задоволення.

Ніби між іншим я підсунувся ближче до дружини. Надворі вже сутеніло, вогонь у багатті грав м’якими відблисками на її обличчі. Дружня розмова не вщухала, новоспечені приятелі навіть підсунули мені миску з супом. Я машинально взяв її, але їв мало — більше спостерігав , слухав і випитував.

Коли місяць уже високо піднявся над верхівками дерев, я відчув, як голова Амаретти стомлено торкнулася мого плеча. Вона зівнула раз. Потім ще. Я мовчки згорнув свій плащ, поклав собі на коліна і обережно примостив її. Вона лише тихо зітхнула й вмостилась зручніше.

Загалом мені вдалося переконати хлопців не робити дурниць і піти зі мною до барона, щоб розповісти все як є. Я навіть погодився зними що барон Ланденот — непристосований до життя хлопчисько, що тільки п’є, гуляє і дівок по ліжках тягає. Але попри все — добрий, чуйний і, що найголовніше, перспективний. Просто йому конче потрібен хтось, хто вкаже правильний шлях.

Амаретта на цих словах тихо засміялась крізь сон.

Я провів долонею по її волоссю, заспокійливо та ніжно, і подумав, що, можливо, вперше за довгий час роблю щось справді правильно. І моє життя наповнюється новими сенсами.