Глава 65

Хлопці перезирнулися, а тоді подивилися на мене вже інакше — уважніше, з тією настороженістю, що з’являється, коли раптом починаєш здогадуватися що зі співрозмовником не все так просто.

— Ти впевнена, що йому слід усе це знати? — обережно спитав один із них.

— О, повірте, — закивала  вона. — Саме йому й треба.

І так зиркнула на мене, з таким холодним, безжальним осудом, що мені на мить справді перехопило подих. Юзеф насупився, провів рукою по волоссю, ніби зважував, чи варто лізти в цю багнюку, але зрештою заговорив.

— Та все через цього бісового барончика. Ні, проти його батька ми нічого не маємо. Старий був жорсткий, але справедливий і справами керував віртуозно , і завжди знав хто чим живе. А цей… — він осікся, кинув короткий погляд на Амаретту. Вона лише співчутливо кивнула й майже беззвучно прошепотіла одними губами: «Говори».
— …цей за кілька місяців пустив за вітром усе, що його батько будував роками.

Я стиснув щелепи і майже відчув як ці слова осіли гіркотою десь у душі.

— При дамах про таке не говорять, — зітхнув Юзеф , але все ж продовжив. — Єдине, чим той гульвіса прославився, — це хистом до псування дівок. Тож ми з братом розуміємо, чому ти тікаєш, — він кивнув у бік Амаретти співчутливий погляд , а мені захотілося повиколупувати йому беньки , та я стримався. — І допоможемо, якщо треба. На жаль, нашій сестрі ніхто не допоміг...

Я здивовано звів брову. Цікаво навіть стало — в чому саме мене цього разу звинувачують.

— Він людей цінує не більше, ніж худобу, — втрутився Сігурд. — І для демонів це, може, й норма. Відколи вони прийшли в цей світ, ми тут фактично раби. Недовгоживучі, слабкі — розхідний матеріал. Це тільки брати Абадани, коли прийшли до влади, трохи порядок навели. Але ж у Ланденоті свої закони. Пану сподобалась дівка — і завтра її вже везуть у маєток. І байдуже, що в неї наречений, родина, плани на життя…

— Бла-бла-бла, — не витримав я, махнувши рукою. Мені остогидло слухати цю маячню. Жодну не брав силою. Жодну. Всі добровільно в моє ліжко стрибали. І так, я не зупиняв їхніх фантазій, де вони вже дружинами себе уявляли, але я ніколи нічого не обіцяв. Золота на придане не шкодував, між іншим. —То до чого тут ваша сестра?

Юзеф глянув на мене так, ніби хотів плюнути просто в обличчя.

— Марена, — назвав він ім’я, яке не викликало в моїй пам’яті жодного відлуння. — Світла була , ніжна і мила. Закохалась у того пихатого виродка. Мріяла: якщо не дружиною стати, то хоча б фавориткою. Ми відмовляли, благали — а вона вперта. На деякий час навіть захопила його…

Я чесно намагався згадати. Даремно. Я ніколи не запам’ятовував імен. Нащо? Але варто було глянути на Амаретту — і я побачив у її очах такий осуд, що всередині щось неприємно скрутилося.

— Якийсь час вона була щаслива, — продовжив Юзеф, голос його зірвався. — А потім барон поїхав у місто й повернувся з новою іграшкою. Сестра не змогла того стерпіти. Намагалась привернути його увагу — будь-як. А добилась лише того, що той покруч вирішив від неї позбутися, видавши заміж за першого ліпшого.

Він замовк, ковтаючи слова. Сігурд поклав йому руку на плече й заговорив замість брата:

— Чоловіка їй, може, й обрали заможного — сина місцевого ювеліра. Але той не зміг пробачити, що вона прийшла в шлюб не цнотливою. Не полюбив. Лише принижував.
Він ковтнув слину.
— Вона померла, намагаючись народити дитину.

Я напружився.

— Демонське дитя, — додав він тихо.

— Не може бути, — вирвалося в мене мимоволі. Я завжди приймав протизаплідне зілля. Завжди. Я не допускав таких промахів.

— Може, — Сігурд кивнув упевнено. — Дитина була надто великою. Не схожа на людину. Велика голова, одутловатий живіт, короткі кінцівки.

Мене трохи відпустило. Швидше за все — якась генетична вада. Але хто їм про це розповість? Легше ж усе списати на демонів...

Та полегшення швидко зникло, варто було мені знову глянути на Амаретту. Вуха в мене палали від сорому. Не тому, що я визнавав усю цю маячню вартою уваги, — а тому, як вона на мене дивилася.

Я й справді згадав ту історію. Дівка, доречі , сама прийшла в маєток шукати роботи. А потім, опинившись у моєму ліжку, раптом вирішила, що може більше не напрягатись .Роботи почала уникати , мало не господинею себе уявила . Коли ж я звернув увагу на іншу — здійняла такий галас, ніби дійсно мала на мене якісь права. Я не став потурати істерикам. Попросив управителя знайти їй чоловіка пошвидше . Нормального.

Звідки мені було знати, що в них не складеться?

Але, дивлячись на Амаретту, я вперше подумав: можливо, я таки перегнув. І вперше — по-справжньому засумнівався, що маю право так легко відмахуватися від чужих  життів.