Глава 64

Я й сам не знаю, скільки їхав у цьому шаленому темпі. Коня гнав без жалю, себе — без розуму, і весь цей час проклинав власну безтурботність. Моя дурна самовпевненість могла коштувати Амаретті життя… або чогось навіть гіршого.  Уява підсовувала картини одну моторошнішу за іншу, так виразно, ніби хотіла добити остаточно. Але до того, що я побачив на галявині, я готовий не був.

Вона сиділа на поваленому дереві. Жива. Неушкоджена. І — сміялась. Безсоромно, дзвінко, відкинувши голову назад, доки якийсь симпатичний хлопець навпроти розповідав їй щось надзвичайно кумедне, розмахуючи руками так, ніби виступав на сцені. Другий у цей час порався біля вогнища, помішуючи щось у казанку. В повітрі розливався апетитний запах — наваристого, домашнього супу. Картина була настільки… мирною, що я на мить навіть засумнівався, чи справді це та сама жінка, заради якої я ледь не з’їхав з глузду.

Полегшення накрило хвилею. А за ним — ревнощі. Гострі, пекучі, ниці. Така суміш, що в грудях забракло повітря.

— Значить, доки я місця собі не знаходжу, доки сходжу з розуму від переживань відтоді, як твоя кобила вискочила переполохана… — почав я, не стримавшись, і сам здивувався, як хрипко прозвучав мій голос.

— Радість наша, — раптом перебив мене той смертник біля вогнища, навіть не повернувшись, — тобі знайомий цей дивний, моторошний тип?

У мене ледь дим з вух не повалив. Радість наша. Я повільно стиснув кулаки. Це звертання різонуло слух і відбилось оскомою на зубах. Таке я не зможу залишити безкарним.

Вона глянула на мене — спокійно та гордо. Заперечно похитала головою і сказала тим своїм невинним, майже байдужим голосом:

— Якось зустрічалися.

— Якось зустрічалися?! — мене прорвало. — Ти це так називаєш? Ти моя дружина, Амаретто!

Вона вперто скинула підборіддя. У цьому жесті було стільки виклику, що я мимоволі завмер.

— Ви помиляєтеся, — відповіла вона твердо. — Я не та, за кого ви мене маєте. І я не давала вам жодних обітниць.
Вона подивилась мені просто в очі.
— І ви знаєте, що це правда. Чи не так?

Я стиснув щелепи.

— Просто поїхали додому, — сказав я, намагаючись говорити рівно, й водночас кинув погляд на двох небажаних свідків і додав твердо наскільки міг . — Там поговоримо.

— У мене тут немає дому, — відповіла вона.

І в цих словах було стільки гіркоти, стільки самотності, що мене ніби вдарили під дих. На мить захотілося зробити те, чого я не дозволяв собі з жодною з жінок: притягнути її до грудей, сховати від усього світу, сказати, що вона не сама. Що я стану між нею і будь-ким, якщо знадобиться. Що я розберуся. Захищу. Знайду рішення всіх її проблем.

Але я промовчав.

Бо поруч стояли двоє зайвих свідків. А деякі розмови не можна починати при чужих. 

…та вона, вочевидь, вирішила сьогодні випробувати моє терпіння на міцність.

— Сонечко, якщо потрібна допомога — тільки скажи, — солодко всміхнувся той, чию дотепну байку я так невчасно перервав. — Ми з братом у мить його спровадимо.

Я скептично окинув поглядом обох юнаків і ледь не фиркнув. Теж мені — захисники знайшлися. Та мені навіть до трансформації вдаватися не треба, щоб розмазати їх тут по траві тонким шаром. Та що там — навіть якби я був без рук… ну, ви зрозуміли. Вони мені не суперники.

Але ж як вони бісять.

Я мимоволі замислився: цікаво, вона сильно засмутиться, якщо я все ж таки їм наваляю? Внутрішній голос, на жаль, підказував, що так. Дуже навіть. Тож я зітхнув, засунув власну гордість якомога глибше в дупу й зробив те, чого від себе ніяк не очікував — сів спокійно поруч із нею на те саме повалене дерево.

З’єднав подушечки пальців лівої та правої руки, вперся в них, удаючи глибоку замисленість. Боги, як же це важко — домовлятися. Особливо коли народився з золотою ложкою в роті, виріс у поклонінні та звик, що світ або кориться, або ламається.

— Ні, хлопчики, він того не вартий, — кинула вона наче їм, але при цьому пропалила мене таким злим поглядом, що я мимоволі напружив плечі.

І в чому, скажіть на милість, я перед нею так завинив? Дратує. До зубного скреготу. Але права на помилку в мене немає. Силою тут нічого не доведеш — тільки все зіпсуєш остаточно. Тож я мовчав, стискав зуби й гарячково підбирав слова, які бодай теоретично могли б переконати її поїхати зі мною.

Тим часом той, що порався біля вогнища, простягнув їй миску з супом. Вона прийняла її з такою теплою, щирою вдячною усмішкою, що мені аж у грудях кольнуло. Мене такими, до речі, ніколи не балували.

І тут — удар нижче пояса. Вона, не підводячи на мене очей, раптом поставила питання, сенсу якого я спершу навіть не вловив. Аж поки хлопці не заговорили у відповідь — і тоді мене накрило хвилею жару, від шиї й до самих кінчиків вух.

— Дякую, Юзефе, — сказала вона м’яко, — все ж як мені пощастило зустріти тебе і твого брата Сігурда дорогою… Нагадайте-но, що саме змусило вас тікати з Ланденоту і шукати в Лоденвуді кращого життя ?

Я завмер з цікавістю чекаючи на цю відповідь , і сам не здогадуючись що всього за кілька хвилин молитимусь що б земля пі ді мною розверзлася і безодня поглинула назавжди.