Глава 63

Пихатий козел — ось і все, що я могла про нього думати, продираючись крізь лісові хащі. Якби він був хоч трохи делікатнішим. Якби не реагував так жорстко, так зверхньо… я б зараз не встрягла по коліна в цю глуху, вологу дупу.

Але ж усе починалося зовсім не так погано.

Вислизнути через вікно виявилось напрочуд легко. Обдурити охорону — ще легше. Вони й уявити не могли, що їхня «тендітна баронеса» здатна на таке. Речі я склала у заплічну сумку — швидко, без зайвого шуму. Була спокуса прихопити коштовності… дуже навіть була. Але я цього не зробила.

Я не хотіла грабувати барона.
Чомусь думка, що він вважатиме мене звичайною злодійкою, була… неприємною.

І не треба мені зараз нагадувати, що свої монети я здобула не зовсім чесним шляхом. Ті дівки самі до мене ходили. Самі платили. І, між іншим, свої подарунки вони теж заробляли далеко не молитвами. Тож совість у мене чиста. Нічого було стрибати в ліжко до чужого чоловіка — от і все.

Спершу я серйозно розглядала варіант податися до порталу. Але пішки?
Та які в мене шанси дістатися туди, і не бути затриманою?

Натомість унизу, в долині, на шляху до володінь Лоденвудів, виднілося селище. Над дахами ліниво підіймався димок  . У животі зрадницьки забурчало, і в голові народився план. Геніяльний. Принаймні тоді він таким здавався. Я куплю там коня. Припаси. І швиденько дістануся куди треба. Ну, дрібниця ж — те, що я в житті жодного разу не сиділа верхи. Хіба ж це проблема?

Виявилося — ще й яка.

На мої спроби осідлати норовливу кобилу зійшлося, здається, пів села. Сміялися, підбадьорювали, робили ставки . Я ковзала, чіплялася, мало не падала, кобила кожен раз відступала на пів кроку даючи мені простір для чергового падіння .І кожна нова спроба виглядала ще жалюгіднішою за попередню.

Аж поки наді мною не зжалився якийсь хлопець. Мовчазний, з добрими очима. Він просто підійшов і запропонував навчити. Пів години під його керівництвом — і я вже могла не лише незграбно вилізти в сідло, а й бодай якось правити кобилою, не ризикуючи зламати собі шию.

Тоді мені здавалося, що все під контролем. Я навіть не підозрювала, наскільки  помиляюся.

Ось так я й їхала тією занедбаною стежкою, яка, між іншим, місцями виглядала зовсім навіть не занедбаною — але то вже дрібниці. Їхала й проклинала тварину, що мені дісталась. Норовлива кобила геть мене не слухала: фиркала з таким виразом, ніби саме вона тут головна і робить мені величезну послугу. На мої недолугі спроби додати швидкості вона реагувала зневажливо, зате хоча б трималась потрібного напрямку — і на тому дякую.

Час від часу ця підступна істота зупинялась біля якогось, на її думку, особливо смачного кущика й застрягала там надовго. Тоді я змушена була спішуватись і влаштовувати вимушений привал, чекаючи, доки її величність наїсться досхочу. Такими темпами ми й за два дні не дістанемось до кордону, а я ж розраховувала максимум на одну ночівлю.

До речі, сама думка про ніч у лісі лякала мене найбільше. Я вигадувала нові й нові прокльони для чоловіка, який штовхнув мене на цей божевільний крок. Попереду — ніч, а мене й удень кожен тріск, кожен шерех змушував здригатися . Уява малювала всі можливі жахи одразу, без жодної черги.

До того ж я не вміла розпалювати багаття. А вогонь, здається, мав би відлякувати хижаків — я ж десь читала, що подорожні сплять біля багаття, підклавши під голову сідло й дивлячись на зорі. Романтично. У книжках.

У реальності ж я не мала такої розкоші. Лише темніючий ліс, примхливу кобилу, яка вочевидь не поділяла мого відчуття терміновості, і наростаюче усвідомлення того, що я зробила дурість втікаючи звідти де смачно годували і м'яко стелили. Та чи мала я вибір ?

Кобила мене не те що за господиню не рахує — вона мене відверто зневажає. Просто демонстративно. На кожну мою спробу ляснути її по дупі вона відповідає фирканням і боданням головою, мовляв: не смій, недолуга. Чи то вони всі такі, чи мені спеціально продали якусь браковану — не знаю. Але відчуття таке, ніби в цьому тандемі я найнижча ланка .

Найбільше мені хотілося б когось зустріти. Будь-кого. Інших подорожніх, караван, групу найманців — байдуже. Просто приєднатися до людей, які знають, що роблять, і не виглядають так безпорадно, як я зараз. Але майже одразу за цією думкою приходить інша — холодна, твереза й дуже неприємна.

В цьому світі самотня дівчина в лісі — це не мандрівниця. Це здобич.

Від цього усвідомлення по спині повзуть мурашки, а серце починає битися швидше. Я мимоволі стискаю поводи й радію, що не пошкодувала грошей на чоловічий одяг. Волосся заховала під хустку, капюшон натягнула глибше, аж до брів, намагаючись стати схожою на хлопця. Щоб ніхто, боронь боже, не глянув уважніше і не розпізнав в мені жінку.