Глава 62

Знайти сліди дружини виявилося до образливого легко. Вона навіть не намагалася їх приховати — ніби й не думала, що за нею хтось піде , або не розуміла як це робити чи навіщо. Її кобила йшла спокійно, , часто зупинялася; трава була прим’ята, ґрунт подекуди розритий копитами, а біля струмків і галявин лишалися явні ознаки привалів. Вона не гнала тварину, не поспішала, не жила в режимі втечі. І хоча між нами було не менше десяти годин шляху, я був упевнений: знайду її значно раніше, ніж вона дістанеться лінії розмежування.

Мабуть, саме тому я й дозволив собі цю фатальну розслабленість.

Я їхав неквапно, навіть весело насвистував щось під ніс, уважно вдивляючись у кожне місце, де вона зупинялась. Тут — зламана гілка, там — недопалене багаття, далі — сліди від підков, що довше стояли на одному місці. Я читав цю дорогу, як відкриту книгу, і пишався собою. Пишався тим, що швидко розкусив її план, що мислив холодно й розважливо , що не пішов хибним шляхом і тим самим не дав їй ще більше фори .

Яким же я був дурнем.

Треба було мчати. Не шкодуючи ні коня, ні себе. Не розглядати сліди, не смакувати власну кмітливість, а гнати вперед, доки ще є час. Але я був безтурботний , занадто упевнений у собі. І мені навіть подобалося це відчуття азарту як на полюванні.

Скоро мало сутеніти. Ліс темнів, тіні видовжувались, повітря хололо. Я подумки вирішив, що десь тут ми й зупинимось на ніч — і, нарешті, поговоримо. Спокійно , без криків і погроз .Я прокручував у голові майбутню розмову знову й знову, старанно підбираючи слова які мав їй сказати.

Я не буду тиснути. Не буду лякати. Не стану погрожувати.

Я розповім їй правду. Про нас. Про те, ким вона для мене є. Про те, наскільки вона важлива, наскільки цінний скарб опинився в моїх руках — і як я, ідіот, мало не змарнував цього. Я дам їй час. Дам простір. Дам вибір — настільки, наскільки взагалі здатен це зробити.

А поки… хай ще трохи побігає.

Може, стомиться , може, злякається , може, зрозуміє, що самій у цьому світі важко — і стане більш зговірливою.

І саме в цю мить  доля вирішила мене провчити.

Кінь підо мною раптово сіпнувся так різко, що я ледь не злетів із сідла. Тварина сахнулася вбік, пирхнула, напружилася всім тілом. Назустріч нам із гущавини вибіг інший кінь — вірніше кобила, з розширеними від жаху очима, спіненими ніздрями, скуйовдженою гривою. Вона бігла, не розбираючи дороги, ледь не збила нас з ніг.

Я встиг зреагувати інстинктивно — рвучко перехопив повід, зупинив тварину і смикнув до себе, заспокоюючи. Серце гупало в грудях, але розум працював швидко. Один погляд на речі прив'язані до сідла — і я зрозумів.

Це була її кобила.

Заплічна сумка висіла збоку прив'язана міцно до сідла , з іншого боку ще одна торба , мабуть з припасами , ковдра згорнута і надійно прив'язана  позаду. Ремінці цілі. Нічого не зірвано, не розграбовано. Кінь був наляканий, але не поранений.

— Що ж з тобою сталося… — прошепотів я, більше собі, ніж тварині.

Варіанти сипалися один за одним, і жоден мені не подобався. Вона впала, бо не втрималась у сідлі? Зупинилася на стоянку — і кінь злякався чогось та втік? Чи… на неї напали?

Остання думка вдарила, мов ножем під ребра.

Серце шалено закалатало, у скронях зашуміло. Усі мої красиві плани, продумані розмови, благородні наміри розсипались на порох за одну мить. Я більше не вагався. Не думав. Не аналізував.

Я помчав уперед, змушуючи коня бігти швидше, ніж дозволяла ця вузька звивиста стежка, сподіваючись, благаючи всі сили цього світу, щоб ще не було запізно.

Яким же я був безпечним дурнем, коли навіть на мить не подумав, що самотню жінку в лісі можуть підстерігати небезпеки. Особливо таку красиву та вперту. Зовсім не пристосовану до такого життя і подорожей лісом насамоті.

8AyyJmAt