Глава 61

Діючи більше на інстинктах, ніж підкоряючись здоровому глузду, я звернув не туди, куди мав би звернути будь-який розсудливий переслідувач. Не до порталу.  Я рушив на стежку, що вела до земель мого фамільного ворога.

Розум підказував інше: спершу перекрити всі шляхи, допитати кожного, хто мав хоч найменший стосунок до переходів, вивернути портальну станцію навиворіт. Але було щось сильніше за логіку. Внутрішній поштовх. Глухе, майже болісне відчуття, що вона обрала саме цей шлях — шлях, яким користуються або безумці, або люди у відчаї. Згадалось як задумливо вона поглядала в цю сторону коли ми їхали на побачення. Невже вже тоді прораховувала шляхи для відступу ? Настільки в мені розчарувалась ? Це пригнічувало , але ж я сам і винен...

Ця дорога не мала доброго імені. Про неї говорили пошепки. Не тому, що там чатували розбійники чи дикі звірі — ні. Ті, хто йшов нею, просто… зникали.  Бо за негласними правилами, які Ланденоти й Лоденвуди встановили між собою ще покоління тому, будь-кого, хто перетне межу між угіддями, дозволялося стратити без суда і слідства.

Формально цим правом давно ніхто не користувався. Але не тому, що воно втратило силу, а тому, що ніхто не наважувався його випробувати.

До сьогодні.

У найближчому селищі мої підозри підтвердилися. Не одразу — люди там не надто охоче говорили з незнайомцями, а я був для них саме таким. Хоч то були і мої землі , але оскільки борделів в тому селищі не було то і причин там показуватись я для себе не бачив. То ж селяни дуже здивувались коли я назвав ім’я, показав перстень, язики швидко розв’язалися.

Виявилось жінка схожа за описом тут була , її було не важко запам'ятати адже чужинців тут вештається не так і багато . Вона поснідала в єдиному тут шинку і дізналась де можна придбати коня . Туди я і помчав .

І от стою посеред тісної крамниці, слухаю слова про те що вона взяла коня , запаси їжі на три дні шляху і розпитала про дорогу на Лоденвуд — і відчуваю, як усередині повільно, методично наростає щось темне й важке. Коли торговець, невисокий чоловік із  спітнілим лобом, зніяковіло додав, що вона «виглядала рішучою», мене накрило.

— Чому ти її не зупинив? — мій голос прозвучав різкіше, ніж я планував. — Чому не відмовив?

Він здригнувся.

— Пане… — пробелькотів. — Вона заплатила. І це ж не моя справа взагалі.

— Ти знав, чим це закінчується, — я зробив крок уперед. — І все одно вказав їй дорогу.

— Я… я не мав права… — почав він, але я вже не слухав.

Гнів зірвався з ланцюга холодний і нищівний. Темрява заклубочилась навколо і крамарь впав навколішки благаючи про пощаду. Мені коштувало неймовірних зусиль вчасно зупинитися і запевнити себе що злитися на нього було марно.

І тепер я стояв перед фактом: Амаретта — ким би вона не була насправді — пішла туди, де я не маю права її шукати. Туди, де мені ніхто не зрадіє , де мене не просто знищать якщо дізнаються хто я , а розберуть на шматочки і відправлятимуть моєму батечку щодня бандеролями.

Я стиснув пальці на повідді коня й глянув у бік темної лінії лісу, за якою починались землі Лоденвудів. І усвідомив: якщо я зараз поверну назад — я втрачy її назавжди. А якщо поїду далі… наслідки можуть бути незворотніми. Але вибір, по суті, був зроблений ще тоді, коли я прокинувся в ліжку з дружиною яку вранці поховав. Я лише приречено зітхнув і пообіцяв що як тільки наздожену , покараю неодмінно. Мабуть треба було когось попередити про свої плани , або взяти з собою цілий загін охорони, бо як пропаду вони навіть не знатимуть де шукати . Але тоді весь здоровий глузд з мене витіснила тривога за цю божевільну жінку.