Глава 60

Я змусив себе сісти й відмотати все назад. Повільно. Послідовно. Від першого дня — до сьогоднішнього ранку.

Почав із простого: допиту покоївок. Усіх, по черзі. Без крику, без тиску — я вже знав, що налякані дівки або мовчать, або брешуть. А мені зараз була потрібна правда. Речі вони вже перевірили, і тут почалося найцікавіше.

Виявилося, що, тікаючи, Амаретта прихопила з собою дуже… дивні речі.

Список був абсурдний до непристойності. Дорогі, витончені дрібнички — і водночас абсолютно безглузді для втечі: шаль із тонкого мережива, хустка з коштовного шовку, черевички на підборах із червоної шкіри, дзеркало в рідкісній черепаховій оправі, шпильки зі смарагдами… Я слухав, як служниці перераховують це все, і з кожним словом у голові все чіткіше вимальовувався невтішний висновок. Я повільно підвів погляд.

— Значить так, — мовив рівно, але так, що в кімнаті одразу стало холодніше. — Межі цієї зали ніхто не покидає. Зараз я накажу обнишпорити ваші речі. І якщо бодай щось із цього списку знайдуть у когось із вас…

Я зробив паузу, прищурився, дозволяючи їм добре уявити продовження.

— …я серйозно задумаюсь над тим, щоб відновити колишні порядки. І рубати руки крадіям.

Дівчата здригнулися, мов від пориву крижаного вітру.

— Ви не маєте права! — зірвалась Саміра, аж пискнула.

Я повільно перевів на неї погляд. Немиготливий. Важкий.

— А ти, я бачу, хочеш перевірити? — спокійно спитав я прищуривши очі.

Вона різко зблідла, ковтнула повітря й відступила на крок.

— Отже, почнемо спочатку, — продовжив я, ніби нічого не сталося. — Що саме зникло з її речей?

Тепер відповідали обережніше без колишнього ентузіазму.

Список раптово скоротився до розумного мінімуму: кілька комплектів білизни, пара штанів, три сорочки, якась сіра хустка , пара черевиків для верхової їзди , плащ і заплічна сумка. Усе — просте, зручне, абсолютно не привертаюче увагу. Розумниця, я навіть всміхнувся від цього усвідомлення. Разом з тим зрозумів дві важливі речі , вона точно не з'явилась тут що б обікрасти мене і не планувала свою втечу завчасно . Це був імпульсивний вчинок навіяний вчорашніми подіями.

При подальшому допиті виявилося що дивне помічали всі. Після повернення з того світу вона була іншою. Не просто трохи зміненою , а кардинально іншою людиною. Добріша. Жвавіша. Веселіша.  Перестала дивитися на слуг, як на пил під ногами. Почала розпитувати. Слухати. Дякувати.

— Наче зовсім не наша пані, — зізналась одна з дівчат, ковтаючи слова. — Але… в найкращому сенсі.

Краща. Я стиснув зуби. Точно. Повернення з того світу. Ця думка різонула так різко, що я аж підвівся. І одразу наказав привести до мене Дебета й Ореста. Тих двох, що займалися пограбуванням . Я змусив їх ще раз переповісти все від початку до кінця.  Я слухав і з кожним їхнім словом відчував, як холод повзе хребтом. Я подумки повернувся в той день . Я тоді пішов на кладовище що б все особисто перевірити і труна виглядала так наче хтось доклав неймовірних зусиль що б вибратись з неї на волю.  І все виглядало… надто правдоподібно. Надто реалістично, щоб бути вигадкою. Оббивка здерта до деревини. Подряпини — хаотичні, несамовиті. Засохлі сліди крові. Я пам’ятав її руки. Зламані нігті. Здерта до м’яса шкіра.

Отже варто припустити що вона прийшла до тями під землею. Це виключає версії в яких вона була не Амареттою , а кимось хто просто підмінив її особистість. То ж переселення душ це поки єдинатеорія що досі трималась купи.  Я колись десь чув про таке. Чи то в дитинстві казку , чи то п'яні балади від якогось мандрівника в шинку . А точно ! пам'ятаю якось забрів в бордель , п'яний був , зняв собі дівку що тоді в мамки мені годилась , бо кращих варіантів там не було . А тоді змусив її відпрацьовувати ті монети що за неї заплатив , зовсім не тим способом про який ви подумали . Не в моєму смаку такі , то ж розповідала мені казки до ранку . І були там дивна історія про те як душа що померла насильницькою смертю настільки чіплялась за життя що вселилась в тіло яке щойно покинула інша душа .

Отакої. А якщо це так — то моя Амаретта не місцева. Все що вона знає про це місце це те що я сам їй розповів.

Я не гаяв більше ні хвилини. Якщо вона тікає — вона піде до порталу . Це найшвидший шлях. Найпростіший що б вибратись звідси і загубитися .

Я виїхав негайно.

По дорозі думки знову й знову поверталися до неї. До того, як вона дивилась на все навколо — широко розплющеними очима, без зарозумілості, без зверхності. Як розпитувала. Як слухала. Як щиро раділа дрібницям.І дивувалась очевидним речам. І її запитання. Боги… які ж вони були підозрілі. А я — дурень. Сліпий, самовпевнений дурень. 

Якщо вона ще не встигла пройти порталом — я її зупиню. Якщо встигла — я все одно її знайду. Бо ким би вона не була…Я більше не мав наміру її відпускати.

Дорогою згадував все що розповідав їй про свої землі , мій погляд впав на лісосмугу за якою простягалися землі нашого ворога , графа Лоденвуда . Я різко зупинив коня . Ні , будь ласка , тільки не туди .