Глава 59

Я кинувся до шафи, майже з надією, що побачу порожні полиці або хоча б очевидний безлад, який підтвердить найгірше. Але замість цього мене зустріла… катастрофа з тканин, коробок, стрічок і суконь. У тій шафі було напхано стільки всього, що навіть якби вона винесла половину гардероба, я б цього не помітив. Чесно кажучи, я й гадки не мав, що саме там мало бути — ніколи не цікавився, у чому вона ходить, і на що тринькає гроші.

Я тихо вилаявся під ніс і змусив себе мислити логічно. Якщо вона втекла — їй потрібні гроші. Це очевидно. А якщо гроші — то або монети, або коштовності. Перше їй взяти можна тільки у мене , а от другого має бути повно у вільному доступі. Прикраси, зроблені на замовлення, легко впізнати: вони або належать моїй родині, або Лімботам. Такі речі рано чи пізно спливуть, варто лише подати опис , документи та  заяву про зникнення. Втекти з ними — не означає зникнути назавжди.Це означає залишати по собі яскравий слід .

Підбадьорений цією думкою, я підбіг до її туалетного столика і почав висмикувати шухляди одну за одною. Фамільні гарнітури. Сережки. Кольє. Браслети. Один. Другий. Третій. На перший погляд — усе на місці. Надто вже на місці. Це не радувало. Бо як би вона хотіла втекти то піти зовсім без грошей  не могла. Це було б нерозумно. А вона, ким би не була, але вже точно не дурепою.

Відповіді я вирішив шукати у персоналу. Я почав з допиту.

Мій гнів розбудив маєток швидше ніж вранішні півні. Я наказав зібрати всіх у великій вітальні — варта, слуги, покоївки, управитель. Усі стояли розгублені, перешіптувались, не розуміючи, що відбувається. Виявилось що ніхто. Абсолютно ніхто не знав, що баронеса зникла. Вона втекла вночі, через вікно. Варта стерегла тільки двері. Покоївка ще не встигла прийти. Першим відсутність Амаретти виявив я — і мій праведний гнів накрив маєток, мов адове полум'я.

Я вимагав пояснень. Я кричав. Я допитував. Мене цікавило все: у що вона була вдягнена, що саме зникло з гардероба, чи брала щось із прикрас. І тоді я поставив питання, яке пояснило мені якщо не все то дуже багато чого.

— Чи були в моєї дружини власні гроші?

Я одразу помітив, як кілька жінок відвели погляд. Одна. Друга. Третя. Занадто багато для випадковості. Я змінив тон , прищурив очі. І витягнув з них правду.

Виявилося, що не лише покоївки, а по суті вся жіноча половина маєтку носила їй гроші. Регулярно. Потайки. В обмін на дороговартісні ліки. І тут  найцікавіше. За словами моєї дружини — от гадина — ці ліки рятували від недугу, яким нібито страждав я. І, мовляв, саме я заразив усіх дівок у маєтку.

Я ледь не задихнувся від обурення.

Я доводив. Кричав. Пояснював, що демони в принципі не хворіють подібними хворобами. Що ми взагалі майже не хворіємо. Що це маячня. Абсурд. Повна нісенітниця. Вони кивали. Слухали. Формально погоджувались. Але я бачив їхні очі. Вони не вірили.

І тоді все стало на свої місця. Ось чому коридори раптово спорожніли. Ось чому служниці сахались мене, мов прокаженого. Ось чому на мої виклики приходили чоловіки, а не дівчата. Вони вважали мене хворим. І — що ще гірше — заразним. Хворобою, яка передається через ліжко.

Я спершу скам’янів. А потім розсміявся. Не тому, що було смішно. А тому, що це було… геніально , чорт забирай. Ким би не була моя дружина. Звідки б вона не взялася. Якою б істотою не виявилась. Вона зробила так, що в цьому домі я був тільки її. Без жодної конкурентки. Без жодного шансу на жіночу ласку. І це означало лише одне. Ким би вона не була — вона хотіла цього , хотіла що б я був тільки для неї . Отже в мене все ще є шанс. 

Я стояв посеред вітальні, дивлячись у порожнечу, і вперше за довгий час змусив себе не вибухати одразу. Гнів нікуди не зник — він клекотів десь усередині, гарячий і нетерплячий, — але поверх нього повільно накладався холодний, чіткий розрахунок. Саме в такому стані я завжди був найнебезпечнішим.

— Слухайте уважно, — сказав я, і в залі миттєво запанувала тиша. — Ворота маєтку перекрити. Виїзди теж  всі, без винятку . Охорона вирушає по сліду негайно. Перевірте чи не зник кінь , якщо вона йшла пішки, то далеко за ніч не дісталась.

Я перевів погляд на покоївок.

— Ви. Оглянути покої баронеси до дрібниць. Кожну стрічку. Кожну шпильку. Мене цікавить усе, що зникло. Навіть те, що здається незначним.

Кілька з них кивнули занадто поспішно — страх робить людей слухняними.

— І ще, — додав я, вже звертаючись до управителя. — Портал. Найближчий портал перекрити. Негайно. Портальників допитати. Мене цікавить кожна жінка, що проходила сьогодні вночі або на світанку. Схожа за описом. Або бодай віддалено нагадує мою дружину.

Я зробив паузу. І тільки тепер дозволив собі криву усмішку.

Якщо портал буде деактивовано, то жоден шлях до моїх земель не буде швидким. Ані для мого батька. Ані для графа Лімбота. Їм доведеться робити великий гак, обходити гори, тягнутися старими дорогами. Тиждень. Можливо, навіть два.

Час. Мені був потрібен час.

Але усмішка зникла так само швидко, як і з’явилась. Бо в наступну мить мене вдарила думка, від якої стало по-справжньому не по собі.Шукати жінку «схожу за описом» — наскільки це взагалі має сенс?Я досі не був певен, що шукаю людину. А якщо це істота, здатна змінювати личини? Якщо вона може виглядати як завгодно? Старою, дитиною, чоловіком, жебрачкою? Якщо вчора вона була Амареттою, то ким стала сьогодні?

Цей варіант був надто неприємним. Я не хотів у нього вірити. Бо якщо це правда — тоді я навіть не знаю, кого саме шукаю. Але знати, що вона таке, було необхідно. Життєво необхідно.

Я піднявся до себе й одразу сів за стіл. Перо ковзнуло по паперу швидко — думки вже вишикувались у чітку чергу.

Перший лист — моєму колишньому вчителеві з академії. Єдиній істоті, яку я знав і яка справді розбиралась у расах, світах і тій гидоті, що повзала іж ними. Я докладно описав ситуацію.

Другий лист — до імперської бібліотеки. Запит на всі зафіксовані випадки підміни особистості, вселення, заблукалих душ, паразитичних сутностей, заборонених ритуалів зі схожею дією і будь-чого, що хоча б віддалено нагадувало мою ситуацію.