Глава 57

Тавінар Ланденот

Дорога додому минала в цілковитій тиші. Алкоголь давно вивітрився з моїх мізків . Ми швидко пройшли через портал , карета гойдалася м’яко, майже заспокійливо, але всередині мене все бурлили протилежні почуття. Я сидів, відкинувшись на спинку, із заплющеними очима, стискаючи щелепи так, що аж ломило. Думки металися, накладалися одна на одну, не даючи спокою. Поруч вона мовчала — занадто тихо, занадто пригнічено. Я відчував це навіть не дивлячись. Вона сиділа, немов бранка, що боїться поворухнутися, аби не спровокувати ката.

Мене це злило.

І водночас… було щось інше, набагато гірше, ніж злість.

— Розкажи мені все від початку, — сказав я нарешті.

Голос прозвучав холодно, сталево. Такий, яким я віддавав накази, від яких не відмовляються. Вона здригнулася. Я відкрив очі й побачив, як вона похитала головою. Повільно. Без слів. А тоді по щоці скотилася сльоза.

Одна.

Чомусь саме вона мала ефект сильніший, ніж якби вона почала кричати чи благати.

На мить у грудях защеміло. Підступне, небажане відчуття. Я стиснув кулаки, змушуючи себе не реагувати. Не зараз. Зараз не час для слабкості. Не тоді, коли реальність розсипається на очах.

Я відвернувся до вікна, вдивляючись у темряву за склом.

Отже, все стає на свої місця.

Переді мною не моя дружина.

Це усвідомлення було дивно… логічним. Навіть викликало полегшення. Наче я нарешті знайшов відсутній шматок мозаїки, який довго не давав спокою. Бо Амаретта — та, справжня — ніколи не дивилась на мене так. Її світ складався з коштовностей, суконь і примх. Вона не цікавилась ні моїми землями, ні людьми, ні справами. Останнім часом ми взагалі жили, мов сусіди під одним дахом. Чемно. Байдуже. Порожньо.

А ця… ця з самого початку дивилася на мене інакше. Злилась, сперечалася, не приймала мене таким, яким я був. Вона не боялася мене — і водночас боялася. Дивне поєднання. Неправильне. Неможливе.

Хто ж вона тоді?

Аферистка? Схожа дівчина, яку хтось підсунув замість баронеси? Істота, здатна приймати чужу подобу? Невідомі мені чари? Прокляття? Чи… заблукала душа, що якимось чином опинилась у чужому тілі...

Я не знав.

І саме це гнітило найбільше.

Я знову глянув на неї. Вона сиділа, опустивши голову, стиснувши пальці так, що побіліли кісточки. Не намагалася виплутатись . Не прикидалася. У її поведінці не було фальші — і це лякало. Бо в ній ніколи не було фальші .

Бо якщо це не обман…
то що ж тоді, в біса, відбувається?

Карета котилася далі, відміряючи час до неминучої розмови. І з кожним поштовхом коліс я все чіткіше розумів: назад дороги вже немає. Що б вона не була — істина чекала попереду. А я мав її прийняти бо по суті не мав вибору , вона моя істина пара .Але для цього правду спочатку треба дізнатися. Навіть якщо для цього доведеться бути жорстким. Навіть якщо потім доведеться шкодувати. Я маю знати що вона таке що б зрозуміти як захистити її .

Я намагався заговорити з нею ще дорогою. Не раз.

Спершу спокійно. Пояснюючи і переконуючи , потім жорсткіше. Коли вона знову й знову мовчала, дивлячись у підлогу, наче зовсім не чула мене.

— Ти розумієш, у що влізла? — кинув я в якийсь момент різко. — Якщо це дійде не до тих вух, тебе просто… знищать , чим би ти не була . Граф Лімбут , батько моєї дружини , душі в ній не чаїть . Готовий поклястися що скоро йому урветься терпець і він особисто прибуде в Ланденот що б дізнатись чому дочка не відповіла на жоден його лист. Як тільки він зрозуміє підміну ця мить для тебе стане смертним вироком.

Вона здригнулась, плечі затремтіли — і знову сльози. Тихі, беззвучні. Від цього мені стало огидно самому від себе. Прокляття , я її налякав. Я стиснув перенісся, видихнув крізь зуби.

Навіщо я це сказав?

Я ж бачив, що вона боїться. Не мене навіть — усього світу навколо. Наче її загнали в пастку, з якої немає виходу, і будь-який необережний рух може стати фатальним.

— Я не твій ворог, — сказав я вже значно тихіше. — Хочеш ти цього чи ні, але зараз я — єдиний, хто може тобі допомогти.

Вона підняла на мене погляд. В очах — страх і впертість, змішані в дивний, болісний коктейль і зовсім трохи сумніву. І знову — мовчання. Глуха стіна. Ніби вона боялася не сказати щось зайве — а сказати бодай щось узагалі.

І тут мене вперше по-справжньому пройняло.

Вона не мовчить, бо зневажає мене. Вона мовчить, бо щось знає. Щось настільки страшне для неї, що навіть я — з усією моєю владою, грошима й ім’ям — не здаюся їй надійним захистом.

Коли ми прибули до маєтку, я вже був на межі. Занадто багато емоцій, занадто мало відповідей. Я боявся… за неї . І боявся себе. Того, що можу зірватися.

Тож я зробив єдине, що здавалося розумним.

— Ти залишишся у своїх покоях, — сказав я рівно, майже безбарвно. — Це не покарання. Це… необхідність.

Вона не пручалася. Навіть не сперечалася. Просто кивнула — так, ніби всередині давно змирилася з усім , і пішла в кімнату ніби арештант що чекає вироку суду . Від того стало ще гірше.

Я наказав виставити охорону. Нікуди її не випускати. Слуги дивилися з острахом, але питань не ставили. А потім я пішов у свою кімнату. Зачинив двері. Сів у крісло навпроти суміжних дверей, що вели до її покоїв, і довго, дуже довго дивився на них.

Ніби вони могли відповісти на всі питання.

В голові крутилися десятки варіантів. Жоден не був добрим. А найгірше — попри все, я не відчував до неї відрази. Ні страху. Ні бажання позбутися.

Лише дивне, тривожне усвідомлення: що б там не ховалося за її мовчанням — я вже втягнутий у це по самі вуха. І дороги назад насправді немає.