Глава 56

Мене наче крижаною водою облили. Це все алкоголь чи той клятий кальян. Легкість у тілі, туман у голові — і язик, який вирішив жити власним життям. Я різко схопилася за губи, ніби могла фізично повернути слова назад. Пізно. Надто пізно. Тавін змінився миттєво.

Ще мить тому він був розслабленим, майже теплим — а тепер зібрався, мов хижак перед стрибком. Спина випрямилась, плечі напружились, погляд потемнів. Я сіпнулась інстинктивно, але його рука — важка, сильна — зімкнулась на моєму зап’ясті сталевими лещатами, не боляче, але так, що стало зрозуміло: втекти не вийде.

— Поясниш? — спитав він.

Голос був рівний. Надто рівний. Такий спокій зазвичай передує справжній , нищівній бурі .

Я не змогла і слова з себе видушити. У горлі пересохло, серце калатало десь у вухах. Я лише дивилась на нього, широко розплющивши очі, наче спіймана на злочині.

Він повільно видихнув.

— Який же я був дурень… — сказав тихо, більше собі, ніж мені. — Як я не зрозумів одразу.

Його хватка послабла, але не зникла. Він відкинувся назад, дивлячись у простір, наче збирав докупи шматки пазла.

— Моя провина, — продовжив він, та в цих словах не було ані краплі жалю . — Я навіть не намагався її пізнати. Амаретту. Ми жили під одним дахом, як двоє абсолютно чужих людей.

Він знову подивився на мене — тепер уважно, прискіпливо, ніби бачив уперше.

— Тому я й не запідозрив підміни.

У мене похололо в животі.

— Хто ж ти в біса така? — спитав він прищурившись.

Я мовчала. Не тому, що не мала що сказати — навпаки, варіантів було забагато, і кожен гірший за попередній. Сказати правду? Ні. Тут правда могла обернутися тюрмою , або ще гірше – мене могли прикрити десь в лабораторії і проводити досліди ,  або принести в жертву в якомусь храмі . Я надто добре розуміла , як «вивчають» незрозуміле. Бути піддослідною мишею я не збиралася. 

Збрехати? А як саме? Його погляд уже не був поглядом людини, якій можна нав’язати красиву байку. Він все зрозумів , і це факт. Лишалось просто з надією  дивитися на нього, намагаючись не видати паніку. Серце калатало так голосно, що, здавалося, його чують усі навколо. Музика, сміх, світло — усе це раптом стало далеким, ніби за товстим склом.

Тавіну відповіді й не були потрібні.

Він різко підвівся й грубо схопив мене за руку. Не боляче — але без жодної ніжності , не даючи вибору. Його пальці зімкнулися навколо мого зап’ястка так, що я відчула: зараз він не питає і не просить , а наказує.

— Вдома поговоримо, — кинув коротко.

І це прозвучало як вирок. Я ледь встигла підхопитися, щоб не перечепитися, коли він потягнув мене до виходу. Маска здавалася тепер безглуздим реквізитом, світ навколо — декорацією, що наче розсипалася варто було нам було проскочити повз . Люди розступалися, хтось кидав зацікавлені погляди,хтось відпускав в слід нам якісь репліки , але мені було байдуже. У голові билася лише одна думка: втекти. Просто зараз. Вирвати руку. Загубитися в натовпі.

Та я не зробила цього , бо шансу в мене не було , аж надто міцно м ене тримали. Його хода була впевненою, швидкою, і з кожним кроком я дедалі чіткіше розуміла: він уже прийняв рішення. А я… я навіть не знала, чи маю ще шанс щось змінити.

Коли двері "Семи бажань" за нами зачинилися, а нічне повітря вдарило в обличчя, мене охопило холодне, майже кристально чисте усвідомлення: ця розмова вдома буде зовсім не схожа на жодну з попередніх , і навряд чи мені сподобається.