Глава 55

Я й не помітила, як час почав текти інакше.

Спершу був ресторан — але не той, де просто їдять. Тут смак був окремим мистецтвом. Нам подали страви, яких я не змогла б описати навіть за умови, що дуже старалась. Тонко нарізане м’ясо з ароматом диму й солодких спецій тануло на язиці, ніби зникало ще до того, як я встигала усвідомити смак. Соуси міняли відтінки — від терпкого до ніжного, від пекучого до заспокійливого. Десерт був схожий на маленьку сферу з прозорого желе, всередині якої спалахував теплий, майже сонячний присмак — і я не стримала тихого сміху від несподіванки. Вино теж було надзвичайно смачним і я навіть не встигала помічати коли той грецький бог встивав його наливати.

— Тобі подобається? — запитав Тавін, нахилившись ближче, щоб перекричати музику, яка текла залом, мов повільна ріка.

— Це… — я на мить заплющила очі. — Це незаконно бути настільки смачним.

Потім були танці. Не обов’язкові, не нав’язливі — просто рухи, що підхоплювали тіло самі. Світло змінювалося, музика пульсувала десь глибоко в грудях, і я раптом зловила себе на тому, що рухаюсь поруч із Тавіном без напруги, без обережності. Ми не торкались одне одного — і водночас між нами було відчуття спільного ритму, ніби ми давно це робили разом.

— Ти дивно танцюєш, — кинув він із лукавою усмішкою.

— Я просто не боюся виглядати смішно, — відповіла я й навмисно зробила ще більш безглуздий рух.

Він закотив очі, але за мить повторив за мною. І ми обоє розсміялися, як діти.

Далі — спа. Теплі камені, ароматні пари, приглушене світло. Я 'з полегшенням дозволила чужим рукам зняти з мене напругу. Масаж був повільним, уважним — не інтимним, а глибоко заспокійливим. Я майже задрімала, відчуваючи, як тіло нарешті перестає бути зібраним у вузол.

Коли я вийшла в хол то з подивом зауважила що Тавін сидить на дивані , попиває чай і чекає на мене .

— А ти ? Не ходив на массаж ?  — зауважила я.

— Сьогодні твій день , люба , — серйозно відповів він, а потім підморгнув.

Далі були казино і сміх, дзвін монет, легке збудження від ризику і сп'яніння від вина . Я програла кілька разів поспіль і не засмутилась анітрохи. Він виграв — і одразу ж віддав виграш мені.

— На щастя, — сказав.

 На нове життя , — подумала  я прикидаючи скільки зможу прожити на це коли таки втічу , але в слух нічого не сказала.

А потім була шалена вечірка. Не просто танці які були в ресторані , а справжнє нестримне божевілля.

І ось тут щось у мені клацнуло.

Світло. Музика. Ритм, який я впізнала тілом, ще до того, як усвідомила — він надто знайомий. Люди навколо рухалися хто як , це було так схоже на моє минуле життя. Напої були міцніші, ніж я очікувала, і келих за келихом я відчувала, як напруга остаточно тане.

Ми присіли трохи осторонь, на м’яких диванах і курили щось схоже на кальян. Я сміялась, сперечалась, говорила більше, ніж зазвичай. Тавін слухав — уважно, без насмішки. Втомившись проганяти від мене залицяльників Тавін сів поруч , і якось непомітно наші тіла зблизились , мої руки лежали на колінах , а його велика і важка долоня опинилась зверху . Розмови стали більш довірливими , а в тілі з'явилась легкість якої я давно не відчувала . Загалом десь на задвірках свідомості закралась думка що щось не так з тим кальяном. Та тоді я просто не надала цьому значення.

— Ти сьогодні зовсім інша, — сказав він тихо. — Не така, як… завжди.

— А якою я була “завжди”? — хмикнула я, пускаючи дим угору.

— Напруженою , надмінною , примхливою наче дитина що вперше зіткнулась з реальним світом.

Я задумалась. Якщо він звик бачити свою дружину саме такою , то напевне я справжня виглядаю дійсно дивно.

— А ти? — запитала я, не дивлячись. — Яким ти був у дитинстві, Тавіне?

Він здригнувся. Ледь помітно, але я відчула.

— Поганим, — усміхнувся криво. — Таку відповідь ти чекала?

— Ні,не таку , — парирувала я. — Спробуй ще.

Він зітхнув, потягнувся за келихом, але передумав.

— Я був… зайвим. У домі, де все вирішував батько. Де мати вміла мовчати і дивитись так промовисто , що від того ставало гірше, ніж від крику. Я рано зрозумів, що або стаєш гучним — або тебе не помічають.

Я повільно повернула голову. Це було щиро. Болісно щиро.

— Тому ти такий, — сказала я м’яко. — Ти не поганий. Ти просто хочеш що б тебе помічали, хочеш тримати під контролем власне життя. 

Він подивився на мене так, ніби я щойно назвала вголос щось, що він сам боявся сформулювати.

— А ти? — спитав він після паузи. — Якою була ти?

І тут я мала зупинитися. Справді мала.

— Я… — почала і ковтнула повітря разом із димом. — Я з раннього віку знала, що повинна бути “правильною”. Вчитись добре. Бути зручною. Не створювати проблем. У мене все було розкладено по поличках: школа, університет, робота…я знайшла своє покликання в тому що б  лікувати людей. Вчилась довго, виснажливо. Хотіла бути корисною. Хотіла полегшити іншим душевнй біль , і знайти можливість впоратись зі своїм власним . Так я стала психотерапевтом. 

Я завмерла. Останнє слово повисло між нами, чужорідне, як тріщина в ідеальному склі. Я вже мовчу про решту що встигла наплести .Адже Амаретта навряд колись когось лікувала , навряд вчилась в університеті , і я навіть не певна що тут існують такі заклади освіти ... 

— Психо… що? — перепитав він дуже спокійно.