Глава 54

Я зробила крок — і завмерла. Всупереч моїм найстрашнішим очікуванням це був зовсім не притон.
І навіть не просто ресторан.

Переді мною розгорнулась розкішна зала, від величі якої перехоплювало подих. Високі склепіння губилися десь у півтемряві, звідки лилося тепле, золотаве світло — не різке, не сліпуче, а таке, що м’яко огортало кожен стіл, кожен силует. Стіни були оздоблені темним каменем і вставками з металу, що мерехтів, ніби в ньому застигли іскри. Між колонами — живі рослини з широким листям, підсвічені знизу, наче джунглі у дивовижному сні.

Під ногами — гладка підлога з візерунком, що нагадував хвилі або переплетені символи. Я не змогла б сказати, чи це просто орнамент, чи щось значно більше.

За столиками сиділи чоловіки й жінки, від вигляду яких фантазія починала працювати сама собою. Розкішні вбрання, сміливі фасони, коштовності, що не кричали, а впевнено заявляли про статус. Маски — витончені, загадкові, — приховували частину облич, але не приховували впевненості, спокою і… внутрішньої сили. Тут не було метушні. Ніхто ні на кого не дивився з хижацьким інтересом. Усі рухи, погляди, жести — стримані, майже аристократичні.

Між столиками ковзали офіціанти.

Оголені по пояс — і чоловіки, і жінки. І це б мало збентежити , але залишало зовсім інший осад.

Їхні тіла були густо вкриті бронзовою фарбою, від чого вони здавалися ожилими античними статуями. Світло лягало на їхню шкіру так, що кожен м’яз виглядав як витвір мистецтва. Вони рухалися з такою грацією, що в якийсь момент я перестала сприймати наготу як щось зухвале. Це було… природно. Естетично. Гармонійно.

І що найдивніше — жоден з гостей не дозволяв собі нічого зайвого. Ні дотиків. Ні похабних поглядів. Ні натяків. Персонал тут був не об’єктом бажань , а частиною концепції. Частиною світу.

— Боги… — вирвалося в мене ледь чутно.

Тавін стояв поруч, спостерігаючи за моєю реакцією, і я впіймала в його погляді те саме задоволення, яке з’являється у людини, що точно знає — влучила в ціль.

До нас підійшли двоє.

Чоловік і жінка — або радше істоти, які виглядали так, ніби зійшли зі сторінок міфів. Він — високий, з темним кучерявим  волоссям , спокійною усмішкою і тілом якому позаздрили б бгрецькі боги . Вона — з плавними рухами, у напівпрозорому вбранні, що радше підкреслювало, ніж приховувало. Разом вони нагадували античного бога і прекрасну німфу, які вирішили тимчасово спуститись на землю.

— Ласкаво просимо, — промовила жінка мелодійним голосом. — Ми раді вітати вас у Країні семи бажань.

Від цієї багатообіцяльної назви по шкірі пробігли мурашки. Вона схилила голову в легкому, ввічливому  поклоні.

— Чого бажають сьогодні наші шановані гості?

Я ще не встигла відкрити рота, коли Тавін зробив крок уперед і заговорив рівним, упевненим тоном:

— Я хочу розважити свою даму. Що б вона запам'ятала цей вечір на все життя . — Він трохи нахилив голову в мій бік. — І бажаю для неї все найкраще, що може запропонувати це місце.

Німфа усміхнулася — так, ніби почула саме те, що хотіла.

— Тоді, — мовила вона, — дозвольте нам подбати про вас обох.

І  я раптово зрозуміла: що б це не було — нудно сьогодні точно не буде.