Глава 53

Мені було цікаво слухати його. По-справжньому цікаво. Настільки, що я ловила себе на бажанні засипати його питаннями — про інші світи, про портали, про демонів, про те, як усе це взагалі працює. Але я стримувалась. Дуже обережно стримувалась. Занадто багато питань — і він почне дивитись інакше , почне щось підозрювати. Занадто щирий подив — і я себе видам. Тож я слухала, кивала, іноді перепитувала щось нейтральне, безпечне. Наче мені просто цікаво, а не життєво необхідно зрозуміти, куди я, в біса, потрапила. Літаюча фігня м’яко сповільнила рух і зависла біля платформи, що висувалась просто зі стіни однієї з будівель. Не старовинної — ні. Скло, метал, світлові лінії, але все це було вплетене у камінь так органічно, що виглядало майже… живим.

— Прибули, — пролунало з передньої частини спокійним, беземоційним голосом візничого.

Машину ледь помітно труснуло, і двері відчинилися самі. Тавін вийшов і галантно подав мені руку , я сперлась на неї і спробувала вийти не поспішаючи якомога граційніше . Я повільно видихнула. Добре. Значить, далі — за планом. Я просто жінка на побаченні. Все довкола для мене звична справа . Тавін першим підвівся. Дістав із кишені ту саму чорну маску й надів її дуже впевнено та звично ніби робив це сотні разів. Потім обернувся до мене.

— Дай мені свою маску, — сказав тихіше і простягнув руку.

Я простягнула йому ажурний шматочок червоної матерії . Він узяв її і на мить затримав в пальцях, розглядаючи. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, і в ньому промайнуло щось схоже на… задоволення. Або передчуття. Тавін став ближче. Занадто близько. Я відчула тепло його тіла, запах — той самий, що вже починала впізнавати: дим, спеції, щось гірке й небезпечне. Його пальці торкнулися мого обличчя, коли він притулив маску, — обережно, але впевнено.

На мить наші погляди зустрілися.

— Це не просто прикраса, — мовив він. — Це місце поява в якому може або вознести тебе над усіма , або навіки знищити твою репутацію.

Я ледь кивнула. І чому я не здивоваана ? Він закріпив маску, перевірив, чи тримається добре, і лише тоді відступив на крок.

— Готова, — сказав, простягаючи мені руку знову. — Тепер — довірся мені. Говоритиму я. Тут свої правила.

Я поклала пальці на його передпліччя. І, роблячи крок за поріг, раптом чітко усвідомила: я заходжу не просто в якийсь заклад. Я заходжу в ще одну частину цього світу, де мені доведеться дуже швидко вчитись… і я раділа що на мені маска яка хоча б частково приховуватиме мій подив і емоції . 

Ми постукали в досить непримітні двері — темні, без вивісок, без натяку на те, що за ними може ховатися щось варте уваги, двері відчинилися — і всі думки вилетіли з голови. На порозі стояв чоловік у масці що з запрошенням кивнув нам рукою. У шкіряних, обтягуючих штанях. І… без сорочки. Його засмаглі груди блищали від олії, м’язи повільно перекочувалися під шкірою, ніби він щойно вийшов не з коридору, а з чийогось дуже гарячого сну. Амаретта всередині мене видала б нервовий смішок, а можливо навіть втратила свідомість . А я… я просто спіткнулася і інстинктивно ступила на крок назад.

— Обережно, — спокійно мовив Тавін і притримав мене за лікоть.

 Він відсалютував охоронцю, той кивнув у відповідь — абсолютно байдуже, ніби напівголі чоловіки були тут такою ж буденністю, як дверні ручки. Що це за місце? Він що, привів мене… сюди? Невже це один з тих закладів, де чоловіки розважаються за гроші? Обурення вже було готове вирватися назовні, коли…

— Прошу, — сказав охоронець низьким голосом і відступив убік.

Тавін майже фізично проштовхнув мене всередину, і я не встигла навіть озвучити обурення, яке вже підіймалося десь під ребрами. Я зробила ще крок — і завмерла геть забувши чого саме мала ображатись на нього.