Глава 52

Коли ми вийшли з портальної станції назовні, я зупинилася наче раптово приросла до землі. Ні. Портали — це було дивно. Шокуюче. Неймовірно.Поза зоною мого сприйняття. Але місто… місто було чимось зовсім іншим. Переді мною змішалося несумісне. Старовинні будівлі з білого каменю, прикрашені різьбленням, колонами й арками, стояли пліч-о-пліч із височенними спорудами зі скла й металу. Вони здіймалися в небо прямими лініями, холодними й ідеально симетричними, з величезними однаковими вікнами — точнісінько як земні хмарочоси. Тільки тут між ними тягнулися підвісні мости, світлові лінії, дивні конструкції, призначення яких я навіть не намагалася вгадати. Я повільно обернулася навколо, боячись кліпнути — раптом усе це зникне. Раптово  у небі над нами щось промайнуло. Потім ще одне. І ще.

— Це… — мій голос зірвався і необережні слова вирвались самі собою . — Вони літають?

На різній висоті над вулицями рухались об’єкти, дуже схожі на автомобілі. Обтічні, темні, блискучі. Вони не махали крилами, не зависали, як гелікоптери — вони ковзали повітрям, ніби це була дорога. Тавін глянув на мене й усміхнувся куточком губ — тією самою усмішкою, якою дивляться на людину, що щойно відкрила для себе очевидне.

— Не бачила раніше такого транспорту? — запитав він.

Я відкрила рот, але він навіть не дочекався відповіді.

— Ну, це й не дивно. На Еттірі таке рідкість. А в тій глушині, де ти жила… — він знизав плечима. — Там про таке хіба що чули в байках.  Це техномагія, — продовжив він, ніби читав лекцію. — Давні аристократичні роди тягнуть із інших світів усілякі дивні штуки. Не для зручності , радше для ефекту. Щоб усі бачили, хто тут найвпливовіший. Колишній імператор навіть кілька таких придбав для перевозок містом , тепер будь хто відваливши кругленьку сумму може скористатись летючими каретами для власних цілей . але тільки в межах столиці звісно . 

Я ковтнула.

— Інших… світів?

— Авжеж, — сказав він так просто, ніби мова йшла про сусіднє місто. — З тиз з них що значно випереджають наш у розвитку. Там і технології, і магія на такому рівні, що Еттір для них — провінція.

Він підняв руку — і один із тих літаючих «автомобілів» плавно знизився перед нами.

— Поїхали, — мовив Тавін і простягнув мені руку.

Я сіла всередину, відчуваючи, як у мене тремтять і руки, і ноги. Серце калатало, ніби я стрибала з літака без парашута. Реальність здавалася надто щільною, надто неправдоподібною. Коли апарат плавно відірвався від землі, я вчепилася пальцями в сидіння.

— Не бійся, — кинув Тавін, неправильно зрозумівши мою реакцію. — Це абсолютно безпечно.

— А портали між світами… — обережно почала я. — Вони такі як ті якими ми сюди прибули ?

— Ні, — його голос став серйознішим. — Міжсвітові портали — це зовсім інше. Вони коштують неймовірно дорого. І беруть плату грошима , а магією. Еттір слабкий світ. Вузли сили тут рідкість  . Тримати такий портал — значить постійно висмоктувати енергію з надр самого світу.

Я мовчки слухала.

— Абадани отримали дозвіл утримувати лише два, — продовжив він. — Один веде до головного храму — звідти можна перейти і в інші світи. Другий… — він зробив паузу. — У світ праотців. Колиску демонської цивілізації.

Демони. Це слово прозвучало вже не вперше. Раніше я пропускала його повз вуха, як метафору або як лайку. Але зараз… зважаючи на те, що я бачила навколо…

Я стисла губи.

— Ти там був? — спитала я.

— Ні, — відповів він коротко. — Такі портали не для всіх. Лише для обраних , для найближчого кола імператора. Наш рід до них не належить.

Літаюча карета ковзала між вежами, і місто розгорталося переді мною, як жива істота — складна, багатошарова, небезпечна й прекрасна водночас. Я дивилась і розуміла одне: Цей світ набагато більший, складніший і страшніший, ніж я думала.