Глава 51

Перед тим як вийти з карети, Тавін раптом зупинив мене жестом.

— Зачекай, — сказав він і простягнув мені коробку, перев’язану тим самим червоним бантом, що я вже бачила раніше. — Відкрий це .

Я зняла кришку. Всередині лежала маска. Червона, ажурна, тонкої роботи — вона закриє рівно половину обличчя, залишаючи відкритими губи й підборіддя. Легка, майже невагома з натяком на особливість цього побачення.Стало надто цікаво що ж такого він для мене приготував. Поруч — окремий футляр. Я відкрила його й на мить затамувала подих: кольє з рубінами. Великі, глибокі камені, холодний блиск дорогоцінного металу. Річ була… розкішною. Беззаперечно.

— Це для тебе, — сказав Тавін і, ніби між іншим, дістав із кишені чорну маску. — А це моя. Їх треба буде вдягти перед входом туди, куди я тебе запросив.

Я повільно підняла на нього погляд.

— Маскарад? — уточнила.

— Щось схоже, але набагато цікавіше ,— кутик його губ сіпнувся , а погляд ковзнув на кольє. — Подобається?

І ось тут він, певно, очікував іншої реакції. Захвату. Усмішки. Вдячності. Можливо захопленого блиску в очах. Я ж дивилась на рубіни й думала зовсім про інше. Про те, що він звик дарувати подібне. Про те, що для нього це не щось особливе і не виняток. Про те, що по світу ходить безліч жінок  з коштовностями не гіршими які вони отримали від нього на знак вдячності за приємно проведений час .

Я підняла футляр.

— Воно дуже гарне, — сказала чесно. — Але…

— Але? — він примружився.

— Але я не відчуваю того, що ти, певно, очікував, — спокійно відповіла я. — Якщо хочеш правду. 

Його брови зійшлися на переніссі. Він хмикнув, ніби не знав — образитися чи засміятися.

— Ти дивна, Амаретто.

— Часто це чую, — я обережно закрила футляр і все ж залишила його в коробці , вдягти ці рубіни бажання не було . — Маска мені подобається більше .

Ми вийшли з карети — і за кілька кроків я побачила… арку. Спершу здалося, що це просто дивна споруда з каменю. Але повітря всередині неї тремтіло. Наче марево над розпеченим асфальтом. Світ ніби збирався в одному місці й водночас розпадався.

— Це… — я замовкла, бо слів не вистачало.

— Ходімо, — спокійно сказав Тавін не звернувши уваги на мій шок. — Так в столицю ми потрапимо значно швидше , хоч і пішки , винаймемо транспорт вже на місці .

Я кивнула, хоча серце калатало десь у горлі. Це була магія. Справжня.  Не з легенд і не з фільмів . Вона була тут — жива, відчутна, небезпечна і така справжня що захоплювало подих.

Я зробила крок. Світ наче згорнувся. Ні болю, ні падіння — лише коротка втрата орієнтації, ніби хтось на мить вимкнув реальність. А тоді… Я стояла в іншому місці. Яке буквально вдарило в мене купою відчуттів і звуків .Величезна зала. Купол губився десь високо вгорі. Десятки портальних арок уздовж стін — активні, мерехтливі, живі. Люди входили й виходили без упину. Шум голосів, кроки, відлуння. У мене закрутилася голова.

— Столиця, — сказав Тавін, трохи нахилившись до мене. — Наче зовсім інший світ.

Я не відповідала. Я дивилась. І запам’ятовувала. Скільки монет він заплатив , яких саме. Простір для втечі раптом став не абстрактним, а цілком реальним. З такою системою переміщень і загубитись буде значно легше .

Але радість тривала недовго.

— Документи, будь ласка, — нас зупинили при виході.

Я напружилась. Тавін спокійно подав папери. Їх ретельно переписали: імена, титули, час прибуття. Запитали про плани.

— Вечеря й театр, — відповів він байдуже.

— Вітаємо в столиці, бароне і баронесо Ланденот, — чемно кивнув службовець. — Гарного проведення часу.

Ми відійшли. Я всміхнулась — уже не так щиро. Портали давали свободу переміщень. Але свобода, як виявилось, тут теж була під наглядом.