Глава 50

Для подорожі нам підготували карету — простору, м’яку, з товстими подушками й віконцями, крізь які світ здавався майже театральною декорацією. Тавін був… дивним. У хорошому сенсі. Незвично уважним, галантним, навіть турботливим. Особисто подав руку, допоміг вмоститися, перевірив, щоб мені було зручно, і тільки тоді сів навпроти.

— Якщо щось заважатиме — скажи, — буркнув він, ніби це було йому самому трохи ніяково. — Дорога не з кращих.

— Усе вже набагато краще, ніж я очікувала, — щиро відповіла я й кивнула на вікно. — То це все твої землі?

Він глянув туди ж, куди й я.

— Так. Усе, що бачиш до лісової смуги — Ланденоти. Села, поля, виноградники. Далі — млини, потім торговий тракт.

— Вражає, — сказала я. — І… багато мабуть роботи та відповідальності .

— Ага, — позіхнув він. — Колись батько любив про це розповідати. Я тоді слухав одним вухом.

— А тепер? — поцікавилась я.

— Тепер, — він криво всміхнувся, — виявилось, що це все моє.

Я хмикнула.

— І як воно — керувати баронством?

Він спершу відмахнувся.

— Та ніяк. Якщо чесно… я навіть не пробував. Батько пів року тому просто скинув усе на мене і поїхав до столиці що б прожити решту життя без всіх цих турбот. Управитель є, рахівники є, люди працюють. А я… — він знизав плечима, — не бачу сенсу в те все лізти.

Я відчула, як у мені починає ворушитися знайоме, професійне роздратування.

— Тавіне, — сказала я спокійно, але твердо, — а ти замислювався, за рахунок чого житимеш, якщо… ну, скажімо, батька не стане?

Він повернув до мене голову, вже уважніше.

— У нього статки. Чималі.

— Статки мають властивість танути, — зауважила я. — Особливо якщо їх лише витрачати . Ні для кого не секрет що гуляєш ти на широку ногу . Щедро одарюєш своїх безчислених жінок. Гроші рахувати не звик . А ще… — я зробила паузу, — без господаря будь-яке господарство рано чи пізно починають розкрадати.

— Розкрадати? — він насупився. — Ти маєш на увазі… красти?

— І це теж , тільки питання часу коли твій управитель змикне що господарю нема до всього того діла і почне красти . Або ж , якщо виявиться розумнішим , то замутить якісь корупційні схеми і тоді великий шанс що ти взагалі не зрозумієш куди витікають твої гроші .

Він аж випрямився.

— Що таке корупційні схеми ?

— Корупційні схеми, — повторила я терпляче. — Коли управитель, наприклад, домовляється з постачальниками, завищує ціни, різницю кладе собі в кишеню. Або списує витрати, яких не було. Або бере «подяку» за посади, дозволи, поблажки. От ти часто читаєш документи які тобі приносять на підпис ? 

— Взагалі не читаю . — Задумливо сказав Тавін.

— То як можеш бути певен що тобі вже не підсунули на підпис щось зайве ?

Тавін мовчав кілька секунд, а потім тихо вилаявся.

— Тобто… якщо я не лізу в справи…

— …то хтось інший залізе, — кивнула я. — І навряд чи з альтруїзму .

Він потер потилицю, виглядаючи незвично зосередженим.

— Гаразд. Припустимо, ти маєш рацію.

— Я зазвичай маю, — не втрималась я.

Він пирхнув, але без злості.

— Тоді що пропонуєш, розумнице?

— Почати розгрібати справи, — сказала я. — Хоча б подивитись, що накопичилось за ці пів року. Звіти, податки, договори. Переглянути ті документи на яких ти так щедро ставив свої печатки навіть не заглиблюючись в їхню суть . Порівняти все це з іншими роками , коли всім тут заправляв твій батько.

Він зітхнув важко, але кивнув.

— Добре. Завтра. Почнемо завтра.

Мене приємно зігріло це коротке «добре».

— Я допоможу тобі , — продовжила я, вже м’якше , ледь торкнувшись кінчиками пальців його руки . А тоді , через хвилину мовчанки задала питання що хвилювали найбільше . — А які землі поруч? Хто ваші сусіди?

— З півдня — торгові вільні міста. Зі сходу — дрібні баронства, нічого цікавого. А от із заходу… — він змовк.

— Із заходу? — підштовхнула я.

— Графство Лоденвудів, — відповів він сухо. — Давні вороги. У нас з ними негласна межа. Ніхто з наших туди не лізе — і вони до нас не суються.

— Чому? — я зробила вигляд, що питаю з цікавості, але всередині щось клацнуло.

— Крові багато пролилось, — нехотя відповів він. — І досі не забуто.

Я кивнула, фіксуючи кожне слово. Це була воістину безцінна інформація. Якщо я і зважусь на втечу то вже напевне знаю де сховатись буде найлегше . Навряд ці давні вороги впустять на свою територію пошукові загони , або ж сприятимть в поверненні опальної дружини . 

Далі дорога потекла спокійніше. Я розпитувала про містечка, ярмарки, дороги, а він уже розповідав із дедалі більшим запалом, жестикулював, іноді навіть усміхався. За вікнами змінювався ландшафт: поля поступались пагорбам, ті — лісам, а потім з’явилися перші дахи.

Середньовічне містечко розгорталося переді мною, мов жива картина. Люди, вози, крамниці, запахи диму й свіжого хліба. Я дивилась подумки всміхаючись , бо життя вже не здавалось таким безвихідним.