Глава 47

Вранці я вирішила діяти розумно. За сніданком ненав’язливо розговорила Саміру. Не прямо — ні, я ж не дурна. Почала здалеку: поскаржилась на черствий хліб, поцікавилась, чи це він такий завжди, чи просто невдалу партію привезли. Потім — скільки нині коштує буханець, яйця, молоко, овочі. Вона охоче відповідала, навіть не замислюючись, що я складаю в голові таблицю відповідностей між цінами й тими монетами, що лежать у мене під матрацом.

Картинка вимальовувалась поволі, але вже не так похмуро, як учора. Я прикинула: прожити якийсь час — можна. Скромно, обережно, без дурниць — але можна. Велике питання де брати гроші коли запаси скінчаться . 

Потім я обережно перевела розмову на села й містечка навколо. Де безпечніше. Де більше торгівлі. Складаючи свою думку про те де  не задаватимуть зайвих питань і де можна загубитися серед людей. Саміра говорила багато — про ярмарки, про дороги, про те, де краще не з’являтися жінці без супроводу. Я слухала й запам’ятовувала.

У суміжні двері тихо постукали. Я навіть бровою не повела. Стук повторився — трохи наполегливіше. Саміра кинула на мене погляд, ніби питаючи дозволу. Я лише похитала головою. Ні. Не зараз. Не хочу.

Ручка дверей смикнулась. Раз. Другий. Я ледь усміхнулась. Двері я замкнула на ключ. Звідси йому не зайти.

Минуло кілька хвилин — і я вже майже заспокоїлась, коли почула кроки з іншого боку. Ті самі, знайомі , важкі і нетерплячі. Двері відчинились і Тавін увійшов мовчки. Похмурий , пом’ятий та  розтріпаний. Волосся скуйовджене, одяг недбало накинутий, від нього так і тягнуло втомою , важким ранком і перегаром.

Одного його погляду вистачило що б Саміра різко зблідла, щось пробурмотіла про «термінові справи на кухні» — і зникла так швидко, ніби її тут ніколи й не було.

Ми лишилися самі. Я повільно відклала чашку, не підводячи на нього очей. У кімнаті повисла напруга — густа, майже відчутна на дотик.

Тавінар Ланденот

Я почав говорити ще з порога. Нерівно, сухо, наче випльовував слова. Я пояснював. Виправдовувався. Навіть — о диво — перепрошував. І чим довше говорив, тим чіткіше усвідомлював: або їй байдуже , або в неї проблеми зі слухом . Друге здавалося менш ймовірним. Вона сиділа рівно, з прямою спиною, дивилась кудись повз мене, ніби я був частиною інтер’єру. Ні кивка. Ні слова. Навіть роздратування — і того не удостоївся. Це зводило з розуму. Я ніколи не вибачався перед жінками. Ніколи не пояснював своїх вчинків. Якщо щось траплялося — його або приймали, або йшли геть. І, як правило, поверталися. Бо так було завжди. І звісно мене прощали одразу. Без сцен. Без мовчанок. Без цього… зневажливого ігнорування.

А вона — ні.

— Ти мене взагалі чуєш? — не витримав я, голос зірвався різкіше, ніж хотів.

Тиша. Я стиснув зуби. Якби не кляте прокляття Даріди, я б вирішив це так, як умів завжди. Притиснув би до себе. Змусив би дивитися в очі. Поцілував би — так, щоб у неї не залишилося сил мовчати.  Я вмів це. Коли хотів — умів не лише брати, а й давати. І жодна жінка ще не залишалась холодною та байдужою. Хіба ж існує спосіб простіше ніж владнати все через ліжко ? Може я б отримав поміж ніг , а не поцілунок . Але це було б однозначно краще ніж ця мовчанка . І не треба мені казати про непослідовність моїх дій і думок . Сам знаю.

— Я, між іншим, вибачився, — сказав я вже жорстко. — Це… нечасто зі мною трапляється.

Вона нарешті повільно повернула голову. Погляд був спокійний. Надто спокійний.

— Ти не вибачаєшся, Тавіне, — сказала тихо. — Ти просто очікуєш, що тебе мають пробачити.

Це вдарило точно в ціль.

— Бо зазвичай так і є, — гаркнув я. — І не бачу причини, чому цього разу має бути інакше!

Вона підвелась. Повільно. Без метушні. І вперше подивилась на мене прямо.

— Я не маю тебе вибачати тільки тому що ти так хочеш .—  відповіла вона рівно. — Я зможу пробачити тільки якщо сама цього захочу , а я не хочу .

Мене накрило хвилею люті. Глухої, важкої. Я зробив крок до неї, але вона навіть не відступила. Лише схрестила руки на грудях.

— Ти знущаєшся з мене, — прошипів я. 

— Ні, — похитала головою. — Я просто не в силах більше пробачати . Проте збираюсь удавати, що нічого не сталося. Адже цього ти хочеш ?

Її спокій був нестерпним.

— То що ти хочеш? — рявкнув я. — Щоб я стояв тут на колінах?

Вона довго дивилась на мене. А потім тихо сказала:

— Я хочу, щоб ти хоча б раз у житті подумав, що твоя поведінка має наслідки. І що не всі проступки можна залагодити простим вибач . Тепер тобі треба буде дуже постаратися що б стерти з мене пам'ять про цю ніч і те приниження якого я зазнала !

Я різко відвернувся. У грудях пекло. Говорити більше не міг — боявся, що скажу зайве. Те, чого не зможу забрати назад. Тут ще й лист від батька згадався... Я маю будь що налагодити стосунки з цим стервом до його приїзду. Або , або хоча б домовитися.

— Я… і так уже наговорив забагато, — задер гордо я голову . — Вдруге вибачатися не стану. Вдати що нічого не сталося це надзвичайно щзедра пропозиція з твого боку , я її приймаю .