Глава 46

Я навіть не одразу зрозуміла, як до цього поставитись. Його слова зависли в повітрі, мов щось абсурдне й водночас надто особисте, щоб одразу відреагувати. Мій мозок чесно намагався скласти докупи послідовність його нелогічних дій . Та це звучало настільки дико, що я на мить просто випала з реальності.

Першим отямився його товариш.

Він зареготав так, що аж закинув голову назад. Відпустив руду, плеснув Тавіна по плечу з такою силою, що той похитнувся і ледь не впав.

— От такого я ще не чув, — видихнув він крізь сміх. — Ні, друже, ти сьогодні мене перевершив. Я тепер просто зобов’язаний дізнатись, що ж тебе  підштовхнуло вдатися до таких радикальних дій.

Обличчя Тавіна потемніло. Він різко відвернувся, ніби тільки тепер усвідомив, що вибовкав зайвого. У його погляді спалахнула злість — на себе, на ситуацію, на всіх довкола.

— Досить, — гаркнув він. — Усі геть з мого дому. Негайно.

Руда хотіла ще щось сказати, але товариш, на диво, не став сперечатись. Лише знову хмикнув, підхопив обох жінок за талії — легко, впевнено, так, наче вони нічого не важили.

— Ходімо дівчатка , нам вже час , — кивнув він. — Побачимось, Тавіне. І… тримайся.

Він глянув на мене коротко  без тіні глузування чи насмішки. Скоріше з цікавістю. А тоді всі троє зникли за дверима, залишивши по собі запах вина, парфумів і відчуття повного безладу. Ми лишилися самі. Я зробила кілька кроків у глиб кімнати. Тавін стояв посеред спальні, затуливши обличчя руками, ніби намагався сховатись від власних думок.

— Я й так забагато сказав, — глухо мовив він, не дивлячись на мене. — Не треба було цього… нічого не треба було.

Тоді він не дивлячись на мене просто пішов до ліжка. Скинув взуття, ліг, відвернувшись до стіни, мов дитина, що вирішила сховатись під ковдрою від усього світу.

Мене це  образило , бо замість того що б перепросити чи бодай щось пояснити він обрав тишу і ігнор. Я сіла поруч, не торкаючись, але достатньо близько, щоб він відчував мою присутність.

— Ти вважаєш це нормальною поведінкою? — спокійно спитала я, але всередині все кипіло. — Привести в дім двох жінок, напитися до стану, коли вже сам не тямиш, що говориш, а потім просто… лягти спати?

Він мовчав.

— Ти дорослий чоловік, Тавіне, — продовжила я. — І якщо ти справді хочеш, щоб між нами було хоч щось схоже на порядок, так не роблять. Не ховаються. Не затикають собі рота руками. І точно не тікають у сон, коли стає незручно.

Я зітхнула, вже тихіше:

— Можеш скільки завгодно вдавати, що тобі байдуже. Але якщо ти вже зробив щось настільки… відчайдушне, то, мабуть, причина була. І я маю право знати, що це за причина.

Він не відповів. Але я бачила, як напружилися його плечі.

Я ще трохи постояла, дивлячись на його спину. Чекала. Сама не знаю чого — слова, руху, хоча б подиху у відповідь. Але він мовчав. Зробив вигляд, що мене тут більше немає.

Тоді я просто пішла.

У своїй кімнаті зачинила двері грюкнувши ними не прощання. Настрій був гіркий, липкий, як осад після невдалого лікування — коли пацієнт вижив, але відчуття перемоги не було. Я сіла на ліжко, засунула руку під матрац і дістала згорток. Гроші. Прикраси. Дрібні коштовності, які дівчата нишком приносили мені «на знак вдячності за рятівне лікування».

Розклала все на покривалі й почала рахувати.

І за кілька хвилин зрозуміла — я поняття не маю, що роблю і скільки вартує мій скарб.

Монети були різні. Вага, метал, карбування. Деякі блищали, деякі виглядали старими й потертими. Частина була з символами, яких я не знала. Частина — з цифрами, що нічого мені не казали.

Я дивилася на все це й не могла відповісти на просте питання: цього багато чи мало?

Це вистачить на втечу… чи просто смішна ілюзія безпеки?

Сумно зітхнула й зібрала все назад, сховала під матрац, як і раніше.

У цю мить я остаточно зрозуміла: рішення прийняте.

Я втечу.

Не сьогодні. Не завтра. І точно не імпульсивно, як дурепа з романів. У мене більше не було права на помилки. Це життя — єдине, що в мене залишилось, і я проживу його так що б не шкодувати потім про жодну марно розтрачену мить.

Все потрібно ретельно спланувати.

Дізнатися про цінність коштів в цьому світі . Про шляхи для відступу . Про людей, яким можна довіряти. Про те, як живуть жінки без чоловіків. І куди йдуть ті, хто не хоче бути знайденим. Я лягла, втупившись у стелю. Цієї ночі я вже не чекала, що він прийде. І це не боліло. Боліло інше — усвідомлення, що тепер я справді сама. Але саме це й давало мені шанс.