Глава 42

Мене здивувало, що чоловік не з’явився на вечерю. Я спитала служниць, і вони сказали, що він поїхав кудись у справах. Недобрі передчуття стиснули серце, коли до вечері  він так і не повернувся. Вночі сон був уривчастим і неспокійним, немов хтось постійно стежив за мною, і я щоразу прокидалася від найменшого шурхоту. З раннього ранку, не знаходячи спокою, я тихенько підвелася і обережно прочинила двері, суміжні з його спальнею. Ліжко було ідеально застелене, ніщо не натякало на присутність господаря. Проте вогонь у каміні жеврів — очевидно, його підтримували завбачливі слуги .

Я ступила всередину, серце калатало, а думки кружляли: «Де він? Чому не вдома?» Ніщо не видавало, що він ночував тут, жодних слідів, жодних ознак. Проте моя увага вхопилася за скомканий листок, що лежав на підлозі , майже під ліжком . Я нахилилася, підняла його й намагалася обережно розгладити, щоб прочитати. Та раптом зовні почулися  звуки кроків що наближались і приглушені голоси . Серце застигло. Я миттєво скомкала листок ще сильніше та сунула його в кишеню халату. Дихаючи уривчасто, тихенько відступила й швидко вислизнула з його кімнати, намагаючись не видати свого страху і присутності.

Я вже майже зачинила за собою двері, коли з його спальні  долинули голоси. Чоловічі і жіночі . Сміх. Надто гучний для цієї години. Я завмерла, притиснувшись спиною до холодного дерева, і відчула, як серце неприємно сіпнулося.

Він повернувся.

Я не мала жодного права стояти тут. Абсолютно жодного. Це не моя справа. Хай робить, що хоче. Ми ж і так… ніхто одне одному. Тимчасове непорозуміння, випадкова помилка долі, шлюб без сенсу і майбутнього.

Я зробила крок назад, уже збираючись піти до свого ліжка .

Та голос Тавіна — трохи хрипкий, п’яний — змусив мене знову зупинитися.

— Та обережніше, — буркнув він, — я ще не настільки мертвий.

У відповідь сміх. Жіночий. Дзвінкий, нахабний. Я не знаю, чому повернулася до замкової щілини. Знала тільки, що не дивитися — не зможу. У кімнату зайшли четверо. Тавін. Ще один чоловік — темноволосий, схожий на нього статурою, рухами, навіть тією самою небезпечною розслабленістю. І дві жінки.  Вони були… надто яскраві. Надто живі. Розпусні сукні, оголені плечі, хижа впевненість у кожному русі. Руда — особливо мені не сподобалася. Вона буквально повисла на Тавіні, обхопивши його за шию, притискаючись так, наче це її законне місце. Її сміх лився йому просто у вухо, пальці ковзали по грудях, ніби перевіряли, чи він справжній і як довго зможе протистояти спокусі . Мене накрило злістю. Глухою, липкою, ірраціональною. « Ну яке тобі до цього діло?» — прошипіла я сама собі. Фіктивний чоловік. Чужий світ. Чужі правила. Може тут усе це норма !  Та всередині щось рвалося й дряпалося, не питаючи дозволу.

— Ти ж казав, що в тебе дружина, — протягнула руда, нахилившись ближче. — А виглядаєш так, ніби тебе давно ніхто не тішив.

— Не порівнюй себе з нею , — фиркнув він. — Вона… інша.

— Інша — це як? — не відчеплювалась дівчина. — Слабка? Нудна? Чи просто не така, як ми?

Він не відсторонив її. Навпаки — дозволив бути надто близько. Я бачила, як його рука лягла їй на талію, ніби машинально, звично.

— Вона не така, — сказав він після паузи стискаючи в руці кришталевий кубок повний вина . — У ній нема цієї… сили. Цього вогню. Вона слабка і крихка як цей кришталь .

Ці слова боляче дряпнули зсередини. Я прикусила губу, аж відчула смак крові. Хотілося вдертися туди, зробити крок уперед, сказати щось їдке, образливе, довести, що він помиляється. Що я не така . Що я не слабка. Але я залишилася по той бік дверей. Лише стиснувши пальці так, що вони побіліли. Руда засміялася й поцілувала його кудись у щоку, майже до губ.

— Шкода, — муркнула вона. — Але ти нічого. З тебе б вийшов гарний чоловік для такої як я … якби не ця твоя людина. Та ми можемо тішити одне одного не звертаючи уваги на обітниці .

Я не дочекалася відповіді. Відступила, тихо, на носочках, наче злодійка у власному домі. Злість пульсувала в грудях, плуталася з образою, соромом і чимось ще — небезпечним, небажаним. Я не мала права ревнувати. Але чомусь саме це я й робила.