Глава 41

Решта вечора розчинилася в п’яному тумані, у скаргах на життя, та примхи паскудної долі. Я пам’ятаю лише уривки — ніби хтось навмисне вирізав цілі шматки реальності. Пам’ятаю, як наша четвірка вийшла з '' Синього ока '', а дехто просто виповз , не будемо тикати пальцями . Як летів у канаву. До речі не вперше за цей вечір.
— Та скільки ж можна… — сердито бурчала руда демониця, витягуючи мене за комір.

Я спробував підвестися, але ноги вирішили, що це зайве.
— Ти важчий, ніж виглядаєш, — сказала вона.
— Це тому, що в мені багато… — я замислився, — відповідальності.
— В тобі багато випивки, — фиркнула вона.

Вона притримувала мене, коли я знову похитнувся, і я раптом чітко усвідомив одну просту істину.
— От бачиш, — пробурмотів я, навалюючись на неї плечем, — демониці — ідеальні дружини. Міцні. Надійні. Такі можуть чоловіка хоч із самого пекла винести на своїх плечах.

— Я тебе зараз винесу, — пообіцяла вона .

— Шкода… — щиро зітхнув я, дивлячись на неї. — Що ти не моя істинна.
— Я не твоя хто?
— Істинна, — терпляче пояснив я. — Найбільша насмішка богів у моєму житті. Ех Амаретто...

Вона нахилилася ближче, примружившись.
— Ти знову назвав мене не тим ім’ям.
— Та яке це має значення, — махнув я рукою. — Амаретто…
— Я не Амаретта!
— От і добре, — зрадів я. — Значить, ще не все втрачено.

Вона сердито стиснула губи .
— Я Амалія ! Просто запам'ятай це смердючий ти вилупку . — процідила вона.

— Ама ... Амаретта . — Принаймні я старався .

— Просто йдемо, — зле гримнула вона . — І краще мовчи.

Позаду пленталася її подружка, що буквально висіла на Сеті , а той хоч і виглядав трохи краще за мене проте вже не сильно і пручався .
— Я тобі кажу, — бурчала вона, — ці двоє безнадійні. Ходімо шукати нормальних чоловіків.
— Нормальних? — обурився Сет. — Це зараз образа була?

— Це факт, — кивнула вона в мій бік, саме в той момент, коли я знову почав звилювати в чергову канаву.

— Та він просто… — Сет замовк, не знайшовши слів. — Просто Тавін.

Руда спіткнулася, ледь не впустивши мене.
— Ще раз — і я тебе тут залишу!
— Не залишиш, — упевнено заявив я.
— Це ще чому?
— Бо ти мене любиш , Амаретто , час це вже визнати ,— пояснив я з тією залізною логікою, яка доступна лише п’яному демону.

Вона різко відпустила мене, і я боляче впав  просто на бруківку.
— Все, — сказала вона. — Досить з мене .

І тут же, не стримавшись, дала мені цілком заслуженого копняка.
— Вставай, тходяча трагедія ! Показуй дорогу , до дружигни тебе відведу .

— О, — я підняв на неї погляд, — навіть б’єш, як справжня дружина. І от чому це не ти ... за що мені те все .

— Я не здаюся на півдорозі, — гаркнула вона, знову хапаючи мене за одяг. — Я певна, що з вами ще можна буде домовитись, коли ви протверезієте.
— Дуже сумніваюсь, — скептично зауважила її подружка. — Я б на це і ломаного гроша не поставила.

— А я ставлю, — фиркнула руда. — Бо вже надто багато сил у нього вклала.

— Це кохання? — поцікавився я з надією.
— Це взаємовигода, — відрізала вона. — Проспитеся і ми вас в усі деталі посвятимо. Розповідай куди вас вести ? 

— А поїхали всі до мене ! — Раптом запропонував Сет . — В мій заміський маєток , в мене гарний льох з добірним вином , вам має сподобатися .

Темноволоса демониця аж запищала ляскаючи в долоні .

— Ні , — похитав головою я , — краще до мене , мене дружина вдома чекає .

На тому і порішили . Я лише задоволено усміхнувся й дозволив тягнути себе далі, бурмочучи щось про злу долю, кляті мітки й про те, що світ явно змовився проти мене — особливо у питанні жінок.