Глава 33

 Одна тільки думка про те, що Тавін справді міг би виконати всі свої барвисті погрози, потрап він у наш світ і зустрів того триклятого Олега, — гріла душу. А неможливість цього… веселила до кольок у животі й сліз на очах. Але Тавіну, звісно, було аж ніяк не смішно. Їли ми мовчки. Точніше — я їла, а він сидів, упершись ліктями в стіл, і хижо стежив за кожним моїм рухом. Наче покупець, який підозрює, що його обважують на вагах.

— Їж швидше! — нарешті вибухнув він. — Ти навмисне моє терпіння випробовуєш?!

Я повільно потягнулась уперед, щоб взяти черговий соковитий шматочок. Спеціально вигнулася, мов кішка на сонячному підвіконні, щоб продемонструвати всі можливості моєї сукні… А він тільки байдуже ковзнув поглядом, ледь очі під лоба не закотивши. Навіть стало якось образливо. Зрештою Тавін не витримав: різко забрав у мене виделку й поклав її поруч із тарілкою.

— Не випробовуй мої нерви, Амаретто! Кажи, хто такий Олежик!

Я аж розсміялась:

— Я навіть не уявляла, що ви такий ревнивий, Тавіне! Це обумовлено якимось гірким досвідом… чи, можливо, елементарною невпевненістю в собі?

Він аж підскочив на стільці.

— Я? Невпевнений?!
— Ну а що? Можете ще якось пояснити свою поведінку ?  — знизала плечима я. 

— Я не маю нічого пояснювати ! — гаркнув Тавін. — А порядна дружина не має згадувати імена інших чоловіків в ліжку зі своїм ! 

— Та розслабтесь ви, — відмахнулась я. — Хвилюєтесь через те, чого вже давно немає. Олежик… залишився в іншому житті.

Я вимовила це спокійно, навіть трохи з сумом. Та Тавін раптом спохмурнів і нахилився вперед.

— В іншому житті… — повторив повільно, з глухим риком у грудях. — Ах ось воно що. То ти… ще до шлюбу мала з ним стосунки?

Я мало не вдавилась повітрям.

— Що?! Ні! Це взагалі ... Я не те мала наувазі .

— Значить, мала! — уривчасто видихнув він, вочевидь інтерпретувавши мою паузу рівно так, як йому було зручно. — І не просто стосунки… якщо ти в сонному маренні його ім’я промовила.

— Та ви хоч одного разу можете не робити катастрофу з нічого?! — я вже не стримувала обурення. — Кажу ж вам: Олег лишився в моєму попередньому житті! 

— То ти ДО мене кохала іншого, — прорік він так, ніби щойно виніс вирок державного масштабу.

— Ох боже… Ну чому до вас ? Вас я взагалі ніколи не кохала . 

— Он як ?! 

— Я вас молю…– я закотила очі під лоба .

Та Тавін уже бурлив емоціями, як казан на вогні.

— Я знайду цього Олежика хоч у інших світах, якщо треба! — прогарчав він. — Я притягну його до тебе  і якщо виявиться що між вами щось було я його задушу прямо на твоїх очах .

І отут я не витримала. Мабуть, весь цей час моє серце не просто прагнуло справедливості — воно жадало помсти. Тієї, якої я не отримала у своєму світі. Перед очима замиготіли спогади . Зрада — така яскрава, така свіжа, наче була вчора. Той погляд Олега, повний жалю, якого так і не вистачило на каяття. Та мить, коли я зрозуміла: дитина, яку я так чекала… ніколи не з’явиться. І те речення, яке розділило моє життя на «до» і «після»: Ви ніколи не зможете мати дітей…

А тепер — тут. У цьому дивному світі я уявила Олега. Стоїть прямо тут, переді мною. На колінах. Наляканий. Безпомічний. Зі своїм «я все поясню» на кінчику язика. Руки Тавіна — великі, сильні, небезпечні — повільно, неухильно змикаються на його шиї. Олег задихається, очі вилізають з орбіт, на обличчі паніка і запізніле каяття, а Тавін стискає дедалі сильніше, з словами «ось так виглядає справжня розплата за свої вчинки».

Я навіть посміхнулася. Тепло. Задоволено. З тим гірким смаком справедливості, якої мені так бракувало.

— Ох, Тавіне… — витерла я сльозу з куточка ока і спробувала набути звичного безтурботного вигляду. — Ви поняття не маєте, як сильно я хочу на це подивитись.

Він змовк. Повільно, дуже повільно примружився.

— Ти знущаєшся з мене…
— Ах , зовсім ні .