Глава 32

То ж у покої до Амаретти на той триклятий сніданок я заходив у причудовому настрої.
І хоч це прокляття від Даріди мені дорого коштувало — це неабияк бісило, бо раніше вона ними безплатно сипала направо і наліво , — а тут, бачте, будиночок на межі села забажала.
Цілий будинок!
За те, що нашле прокляття, яке в мене чоловічу силу відбере. Нечувано просто.
Вдалось сторгуватись, що за потреби вона його оновлюватиме — хоч щось. Я вже на все був ладний аби повернути собі здатність раціонально мислити в присутності дружини .

То ж, заходячи в покої до Амарети, я всміхався як кіт, що сметани об’ївся. Приємний аромат лоскотав ніздрі, але нижче пояса все було спокійно — повний штиль. Я наче став кращою версією себе: зібраний, здатний думати головою , мене не відволікали ані її спокусливі пози, ані цицьки, що, здавалося, прагнули вистрибнути з занадто тісної сукні. 

— Сідайте, — милостиво махнула вона рукою.

— Дякую, що великодушно дозволила, — саркастично огризнувся я й сів так різко, що стілець скрипнув, ніби теж образився.

Амаретта зітхнула. Повільно. Театрально. Тонко-натякаюче .Закотила очі.

— Тавінаре, — почала вона тим лагідним тоном, яким нормальні люди говорять з безнадійно хворими, — чи не здається вам, що ви… надто бурхливо реагуєте на звичайні слова?

— Я? Бурхливо? — я мало не зареготав. — Я всього лиш відповів! Нормально відповів!

— Нормально? — Вона підняла брову. — Для кого? Для вас — можливо. Для решти світу — звучить так, ніби вас образили до глибини душі фразою “ сідайте ”. Мені мабуть варто було додати '' будь ласка '' , тоді б вас це не так зачепило ?

Я фиркнув.

— Коли хтось каже мені сядь тут, стань там, мовчи, говори — це не прохання. Це спроба керувати мною. А я… — я скрегочучи зубами стиснув кулаки. — Я не люблю, коли мною керують.

— Я помітила, — спокійно відповіла вона, навіть не моргнувши. — Але дивіться, що відбувається: хтось каже “сідайте” — а ви чуєте “я наказую тобі ”. Ви справді думаєте, що я зараз намагалася керувати? Чи, можливо… — її погляд став гострим, як голка, — це просто звичка бачити загрозу там, де її нема?

Я замовк. Неприємно було, що її слова чіпляють. Ще неприємніше — що чіпляють влучно.

— Ви дивитесь на нейтральне слово через призму попереднього досвіду, — продовжила вона , а я майже нічого не зрозумів. — Ваш батько наказував. Ваші наставники наказували. Деякі… жінки можливо теж. Ви звикли, що “сідайте” означає “я над вами”, тому й реагуєте так, ніби на вас наступили.

— На горло наступили, — буркнув я.

— Можливо. — Вона ледь всміхнулась. — Але це не я роблю. Це — ваші спогади. Не я вам наказувала. Я запросила. І ви можете сісти або не сісти — незалежно від того, що я сказала.

— Ага. Звісно. — Я закотив очі. — Легко тобі казати.

— Моє “сідайте” не має сили, якщо ви не дасте йому сили, — відповіла вона. — А от ви самі віддаєте мені цю владу. Кожного разу, коли злитесь.

Я хотів щось сказати , огризнуватись… але всередині щось неприємно сіпнулося. Бо це була правда. А вона бачила це по моєму обличчю й додала м’якше:

— Вам не треба доводити свою силу криками чи тим паче… трощенням меблів. Сила — це вміння не реагувати там, де реакції не потрібно. Не дати чужим словам мати владу над вами.

Вона схилилась ближче, спостерігаючи за мною так, що мені захотілося відвернутися — але я не відвернувся.

— То ж, Тавінаре, — лагідно, але чітко сказала вона, — наступного разу, коли я скажу “сідайте”, ви замисліться: це я намагаюсь керувати вами… чи це ви дозволяєте своїм демонам керувати вами?

Я видихнув, відчувши, як щось важке ворушиться під ребрами.

— Чорт забирай, Амаретто… — пробурмотів я. — Я… подумаю.

Вона всміхнулась — красиво, тепло, трішки переможно.

— О, це вже прогрес.

Я закотив очі… але всередині щось усе одно небезпечно потепліло.  Я вже майже погоджувався з її дурними примудростями, вже майже… майже визнавав, що вона інколи говорить розумні речі, і може трохи чимось відрізняється від решти безмозких жінок ,  аж раптом мене вдарило, як громом:

Олежик.

Я ледь не підскочив на місці.

— Стривай. — Я нахилився вперед. — Стривай-стривай-СТРИВАЙ. Ми тут, значить, обговорюємо мої реакції, мої емоції, мою поведінку, а ОДНЕ важливе питання ти так майстерно пропускаєш?! Чи просто відволікаєш мою увагу ?

Амаретта моргнула.

— Яке саме?

— ХТО ТАКИЙ ОЛЕЖИК?!

Вона застигла. А тоді повільно, дуже повільно, так, що мене аж перекосило, підняла брову.

— Вибач, що?

— Ти прекрасно чула! — я гаркнув, втрачаючи рештки того клятого «самоконтролю». — Вранці! У ліжку! Моєму ліжку! Добре, твоєму ліжку, але я там лежав! Ти шепотіла “ммм, Олежик…” таким голосочком, що в мене луска на хвості б встала, якби в мене хвіст був!

Я вже ходив навколо столу, розмахував руками, втрачаючи рештки самоконтролю.

— То хто він? А?! ЯКИЙ ще ОЛЕЖИК? Звідки ти його знаєш? Чому ти його ніжками обіймаєш уві сні?! Чого ти спиш гола ! Амаретто ! – Я нахилився до неї через стіл і прошипів . – Якщо я його знайду . Ні ! Коли я його знайду ! Я йому яйця на шию намотаю ! Зрозхуміла ?

Амаретта прикрила рот рукою… і почала тремтіти. Спершу я подумав — плаче. Але тоді вона видихнула…і вибухнула сміхом. Гучним. Істеричним. Так, що аж за живіт взялась. Так, що зі стільця ледь не впала.

— О боги… Тавіне… — ледве прошепотіла крізь сльози сміху, — Хотіла б я на це подивитись !

— Я серйозно! — я влупив кулаком у стіну, і по штукатурці пішла чергова тріщина.
— Коли я знайду цього… твого… коханця . Та я його… я йому… Я його оцими руками придушу так, що в нього беньки повилазять!

Амаретта вже плакала від сміху. Я стояв над нею, кипів, димів, світло в кімнаті тремтіло від неконтрольованого витоку моєї сили — а вона навіть не звертала уваги. Сміялась, як божевільна.

— Все, — видихнув я, — давай, виплакалась? Тепер скажи. Хто!  Він!  Такий!