Глава 29

— Особисті кордони ! — мало не задихнулась вона від обурення. — Ви взагалі чули про таке поняття, пане Ланденот?! Увірвалися в мою кімнату! Лягли в моє ліжко ! Намагались звабити мене сплячу ! Це ж… це ж… НЕЧУВАНО!

Я аж очманів.

— Не чувано? — гаркнув я. — Нечувано було, коли ти в моїх обіймах муркотіла ім’я якогось Олежика! Що це за хрінь , Амаретто !

— Я не муркотіла! — заверещала вона, скуйовджене волосся стрибнуло навсібіч. — І про якогось там Олежика взагалі вперше чую! Може це вам наснилось через вашу… нездорову уяву!

— Нічого мені не наснилося! — я рикнув так, що вікна тремтіли. — Ти чітко сказала: «ммм, Олежик…» І я хочу відповідь. Хто. Це. Такий! Негайно говори!

Я врізав кулаком у стіну. З каменю побігли тріщини, осипалась штукатурка. Амаретта схрестила руки на грудях і так невдоволено хитнула головою, ніби я нерозумне дитя що розбешкетувалось.

— Ось! Ось про що я й кажу! — вона ткнула в тріщину. — Ваші вибухи гніву! Ваша нестримність! Ви коли-небудь порахуєте, скільки майна ви зіпсували за своє життя і вжахнетесь!

— Мені байдуже до майна! — прошипів я. — Я хочу відповідь!

— А я хочу одягнутись, — спокійно відрізала вона і, що найгірше… просто вислизнула з-під ковдри.

ГОЛА. Повністю. Я захлинувся повітрям. Вона наче й не помічала мого стану — граційно, ніби в театрі, накинула халат на плечі, зав’язала пояс… а я не міг відвести очей. Хиже полум'я  зародилось у грудях і повільно поповзло в пах начисто витісняючи всі залишки здорового глузду , залишаючи лише пекуче бажання .

— Ми поговоримо, — мовила вона рівно. — Після того як я прийму ванну.

І презирливо ковзнула поглядом по мені.

— І вам, Тавінаре, теж не завадило б прийняти душ , бажано холодний!

Я стиснув кулаки. І пішов слідом за нею , прийняти душ , саме те що мені зараз потрібно і бажано в компанії однієї конкретної вертихвістки ... Вона навіть не спинилася. Дійшла до дверей ванної, тоді різко обернулась:

— Ви приймете душ у власній кімнаті. Бо ЦЯ ванна вже зайнята.

І грюкнула дверима перед самісіньким моїм носом. Я завис на секунду. Потім вдарив по дверях — не настільки сильно, щоб вибити, але щоб знала, що я злий. Дві вази поруч злетіли з консолі й розтрощились на друзки. Я стояв, гарячий, киплячий, із сирою силою, що просто рвалася зсередини.
У голові вертілось лише одне: вибити двері, увірватись і взяти своє, те що належить мені по праву. Та я зціпив зуби. Ковтнув повітря. Насильство нічого не дасть. І точно не допоможе мені налагодити з нею стосунки. Дихай, Тавіне, — згадалася її клята фраза. Дихнув. Дихнув ще раз. Потім розвернувся й пішов до себе в кімнату. Холодний душ. Це має допомогти.