Глава 27

У тому, що всі старанно мене уникають, я переконався остаточно вже до кінця цього дня.

Щойно я бачив на горизонті хоч якусь дівку — вона тут же випаровувалась. Зникала так стрімко, ніби я чумний.
На мої виклики тепер реагувала здебільшого охорона — хоча раніше дівчата наввипередки бігли, щоб мені прислужити.

Це було ненормально. Це було образливо.
І, що найгірше — це було підозріло.

А біля покоїв дружини відбувалося взагалі щось незрозуміле.
Кожного разу, коли чув стукіт у її двері, я здригався, спалахував від ревнощів — так, ревнощів, хай боги мені гепнуть по голові — й мчав подивитися, хто ж це знову до неї ломиться.

Але… знову і знову бачив тих самих дівок, які так старанно уникали зустрічі зі мною.

І стояли вони там не просто так. Вишикувані, як по тривозі. Кожна з тремтячими руками, з якимись флакончиками, відерцями, корзинками… біля дверей Амаретти була суцільна метушня. Така, якої ніколи не було раніше.

Я дивився на все це, а всередині починала наростати дуже неприємна думка.

Надто неприємна, щоб просто відмахнутися.

І тут я почав щось підозрювати.

Маг із мене був досить посередній — в академії мені було не до навчання. Я був там, як джміль, що потрапив у квітник, — стрибав з однієї «квітки» на іншу, а не сидів над формулами і плетивами.
Тож оперував зазвичай сирою силою. Грубо, але ефективно. Але сьогодні я вперше пошкодував про те що не приділяв достатньо уваги навчанню. Якби я хоч трохи уважніше слухав викладачів… якби пам’ятав потрібні плетива… я б без зусиль зміг підслухати, що відбувається в кімнаті моєї дружини.
А в тому, що там щось відбувалося, я був майже впевнений.

Похід у бібліотеку лише добив моє терпіння. Хто б не збирав ці книжки з азів магії — він точно не думав головою. Ні порядку, ні логіки, ні сортування. Абсолютне безсенсове звалище: старі трактати поряд з дитячими підручниками, академічні конспекти поруч із псалмами, а потрібних мені формул — жодної. Я просидів там годину, перегортаючи плісняві томи, і роздратування тільки росло. Бо що б там не відбувалося — я залишався абсолютно сліпим і глухим. І це мене бісило ще дужче, ніж те, що всі дівчата сьогодні від мене шарахаються.

До заходу сонця я вже так себе накрутив, що голова гуділа, наче в неї заселився рій розлючених бджіл.
Я ліг у ліжко — але сон навіть і не думав приходити. Подушка була занадто твердою, матрац занадто м’яким, ковдра занадто пухкою. Все здавалося незручним, чужим, ніяким. Але найбільше мене дратувало те, що на цьому великому ліжку я лежав сам.

І вже байдуже, чи це проклята істинність, чи моя зіпсована нервова система — але від самої думки, що Амаретта зараз по той бік стіни, спокійно собі існує, можливо навіть спить… у грудях починало палати. Не віддаючи собі звіту у власних діях, я різко підхопився з ліжка. Все. Досить мучитись. Піду й задам кілька простих питань. Вона мені їх винна.

Хотів накинути халат поверх голого тіла, але в останню секунду відкинув цю думку. Навіщо ця вдавана скромність перед власною дружиною? Скромність — це точно не про мене. Тож я просто пішов до її покоїв… у самих підштанниках. Накручений до межі і готовий витрясти з неї відповіді якщо доведеться .