Глава 26

— Їжте, чоловіче, доки все не вистигло, — каже Амаретта, нарешті вгамувавши приступ веселощів.

І знову це звучить так, ніби вона вказує мені, що робити. Розумію, що це мені лише здається… але довести собі нічого не можу. Тому просто накладаю в тарілку м’яса і запечених овочів.

— Ммм, — коментує дружина і закочує очі від задоволення.

І робить це так еротично, що в штанях раптом стає… дуже тісно. 

— Невже тут справді так смачно годують? Чи це якийсь особливий день? — примружує вона очі.

Я знизую плечима. Їжа як їжа. Нічого особливого. Боги, та я дивлячись на неї взагалі смаку не відчуваю!

— Якщо тут прийнято хвалити кухаря, то я просто зобов’язана заглянути на кухню після обіду.

І от тут мене мало б щось насторожити. Але мені було відверто не до того, щоб зосереджуватись на сенсі слів, що вириваються з її звабливого ротика. Такі губи створені зовсім не для того, щоб говорити. Я б знайшов їм інше, значно приємніше призначення. Хоч би для того, щоб вгамувати бурю, що вирувала у мене в… Гм. Знову думки біжать не туди. І стає аж страшно від усвідомлення власної безпорадності перед покликом до істинної пари. Невже тепер так буде завжди? Невже тепер я буду схожий на сопливого юнака в період пубертату? Був у мене лише один товариш, з яким я міг це все неподобство обговорити й не ризикувати бути висміяним. Бо йому його істинна теж добре попсувала нерви. Поняття не маю, що там між ними зараз. Давненько ми не бачились із Сетом… треба запросити його, розпитати, що до чого. До того ж вона в нього теж людина — може, поділиться досвідом, як з ними краще…

Далі я мовчки їм, старанно сконцентрувавшись на вмісті тарілки. А вона… захоплюється кожним новим блюдом більше, ніж попереднім.

Не дивися на неї, Тавіне. Просто ігноруй. Ти кремінь. Ти чоловік. Ти лютий демон, чиїм ім’ям дітей лякають. Ти впораєшся з якимось дівчиськом, у якого й цицьки до пуття не виросли... Витримки вистачило рівно до того моменту, коли в кімнату увійшов охоронець.

— Пане Ланденот, терміновий лист від вашого батька.

І наче й звертається він до мене, а очі косить на мою дружину — та ще й губи облизує. Один удар кулаком по столу — і той тріскає навпіл, завалюється на підлогу разом з усіма наїдками. Амаретта застигає з відкритим ротом і  від несподіванки розливає вино собі просто на груди. Червона пляма миттєво всотується в муслін, а ця клята тканина так тонка, що одразу прилипає до шкіри. Реакція тіла — миттєва. Від дотику холодної рідини її соски тверднуть, чітко окреслюючись під мокрою тканиною.
Привертаючи погляд. Не тільки мій.

Охоронець — вірніше сказати, самогубець — зависає на цьому видовищі. Злополучний лист випадає з його рук і кружляючи падає на підлогу. І перш ніж мій кулак встигає зустрітися з його нахабною пикою, він нахиляється, щоб підняти лист — і моя рука лише свистить в повітрі. Ледь не втрачаю рівновагу від власного ривка. Приходжу трохи до тями й бачу, що дружина повністю поглинута тим  що б витерти зайву рідину серветкою… А охоронець, навіть не помітивши мого замаху, випростовується й знову простягує мені листа.

І мене раптом охоплює огидне, липке усвідомлення: це що було? Ревнощі? Я тільки-но ледь не в’язався в бійку через людську жінку? Фі. мене ледве не знудило від самого себе. Я вириваю листа з рук того везунчика:

— А тепер — геть з-перед моїх очей!

Гарчання таке, що ослухатись він навіть не наважується — зникає, хутко шурхнувши за двері. Амаретта невдоволено піджимає губки й хитає головою, як мій учитель етикету, коли я переплутував виделки під час урочистої вечері.

— Що це щойно було, Тавіне?! — обурюється вона. — Ми на столах з вами просто розоримося! – А тоді з співчуттям та розумінням додає . – Це все через той лист ? У вас складні стосунки з батьками , я вгадала ?

Я навіть з полегшенням видихнув — як же добре що є  цей клятий клаптик паперу! Зручно звернути все на лист і не визнавати того, що насправді зі мною відбувається. Я підніс його до очей, кивнув Амаретті:

— Так, легкими наші стосунки з батьком не назвеш...

Я всівся назад у крісло, розправив плечі, сховавши хвилювання за звичною маскою, й гаркнув так, що відлуння покотилося вітальнею:

— Прислугу сюди! Негайно! Ви там усі поснули, чи що?!

Двері тут же розчахнулися, і в кімнату ввалилися двоє. Двоє. Чоловіків. Я мало не захлинувся власним обуренням. Звідки вони, біса лисого, взялися?! Майже вся моя челядь — гарненькі кралечки. Сам підбирав, старанно, смакуючи процес: щоб очам було за що зачепитися, щоб руки знали, куди тягнутися. А вже через мою природну харизму… чи, може, через щедрі подарунки… дівчата потім  самі стрибали в моє ліжко наперебій. А тут — ці двоє хлопаків. Сірі, кострубаті, без жодного натяку на естетику. Встали стовпом і дивляться на мене, наче я їм боргую. Я скривився, як від запаху несвіжого м’яса. Що за неподобство. Де мої дівчата? Де хоч якась краса навколо?  Я почухав щелепу, намагаючись не зірватися, і лише сильніше стиснув в пальцях лист.

— Ви хто? Де дівчата?! — гримнув я так, що навіть стіни завібрували.

Вперед одразу вийшов один із чоловіків — низенький, сутулий, із переляканими очима.

— Я… гм… сестру замінюю, пане. Нездоровиться Амарії.

Я почухав потилицю. Ім’я знайоме, а от обличчя — хоч убий — не пригадав. Я перевів виразний погляд на другого, м’язистого парубка в потертій жилетці.

Той ковтнув повітря й вистрілив:

— Я конюх, пане. Саміра попросила... її замінити на кілька днів. А в стайнях зараз… гм… роботи небагато.

У мене аж око сіпнулось. Я роздратовано змахнув рукою — мозком я розумів що щось не так . Та довести нічого не міг.

— Приберіть тут усе. — гаркнув я, силуючи себе не рознести ще якісь меблі від злості.

Двоє мужиків кивнули синхронно і заметушилися по вітальні, намагаючись підняти з підлоги рештки обіду й тарілки що вціліли. Я ж відкинувся в кріслі, зціпив зуби й відчув, як Амаретта дивиться на мене, ледь стримуючи посмішку.