Глава 25

Через пів години мене у блакитній вітальні чекав сюрприз, який у мої плани ніяк не вписувався — Амаретта в домашній мусліновій сукні, що неймовірно їй личила, підкреслюючи кожен вигин ідеального, звабливого, жіночого тіла. І хоч верх був закритим і прикрашеним об’ємним мереживним комірцем, уява щедро домальовувала все, що було приховане під тканиною. Своє карамельне волосся вона сьогодні прибрала у високу елегантну зачіску, яка повністю відкривала тонку аристократичну шийку — так і хотілося припасти губами, залишити на ній кілька засмоктів, щоб усі довкола бачили, що вона тільки моя...

Чорт! Чорт! Чорт! Що це, в біса, зі мною щойно було?! Я ж її як жінку взагалі ніколи не розглядав. Вона завжди мене лише дратувала — була живим нагадуванням про те, що я не хазяїн власного життя!

— Якого дідька, Амаретто?! — вирвалося в мене різкіше, ніж хотілось. — Що ти тут робиш !

Я окинув поглядом невеликий столик біля вікна , сервірований на двох, і геть нічого не розумів.

— Родина має обідати разом, — спокійно відповіла вона, злегка піднявши брову. — А ми з вами родина, Тавінаре. Хочемо ми того чи ні.

Дружина струснула серветку і поклала її собі на коліна , дбайливо розгладивши. На ті самі коліна, між якими так хотілося втиснутися своїм тілом і…
Я різко струснув головою. Утримання мені явно не йде на користь. Або це клятий потяг до істинної пари, жага розмноження, мать його. Більше за все в житті я ненавидів моменти, коли мені нагадували, що я не можу розпоряджатися власною долею: батько, граф Лімбут, те суче поріддя — Чорна Вдова…
І тепер власна дружина. Можливо, вона й не підозрює, яку владу отримала наді мною, але я її вже за це ненавиджу. Хочу — і ненавиджу. Абсолютний пі***ць. Вона кивнула на стілець навпроти — наче я б сам не сів! А тепер виходить, що я займаю місце за столом, бо вона мені так сказала. Неприйнятно. Абсолютно. Хоча я сів. Але, зрозуміло, не тому, що вона сказала — а тому, що сам так хотів! Від роздратування щелепу звело судомою.

— Дихайте, дорогий чоловіче, — лагідно промовила вона голосом сповненим піклування.

— Що? — я блимнув на неї поглядом, яким би спопелив будь-кого, якби думки мали властивість матеріалізуватися.

— Кажу, що дихальна гімнастика — найкращий спосіб узяти свої почуття під контроль.

— В мене нема ніяких почуттів! — гаркнув я.

— Звісно, Тавіне. Ви — взірець спокою та ввічливості, — усміхнулась вона і весело підморгнула.

Це знову вдарило по моєму самолюбству, але… не так, як раніше. Ніби вона дражнила, але не зі злом, а… з розумінням?

— Але якщо не хочете, щоб усі довкола вас шарахалися, доведеться навчитись приховувати роздратування, — додала вона. — Брати емоції під контроль.

Чи хотів я, щоб мене не шарахались? Однозначно! Ці дівки сьогодні, мабуть, справді уникали мене тому, що бачили, що я на межі й ледь себе стримую. Точно. Це все пояснює.

— Продовжуй, — милостиво дозволив я дружині схрестивши руки на грудях.

Амаретта тим часом ухопилася за цю можливість й повела своє заняття так, ніби все життя тільки й робила, що тренувала розбалансованих демонів.

— Добре, — промовила вона тихенько. — Почнемо з простого. Називайте те, що відчуваєте. Розпізнайте емоцію — і вона втратить владу над вами.

Та втратить вона що завгодно, тільки не владу, — подумки огризнувся я, тому що в мене був значно серйозніший виклик: зберегти видимість хоч якоїсь стриманості, поки вона сиділа навпроти… Муслінове плаття, яке ледь торкалося її тіла , о боги як же я йому заздрив – ця клята тканина може торкатись її , а я ні. Тонка шия, яку хотілось вкусити. Вкусити ? То зовсім щось новеньке для мене ... Пальчики, що погладжують край серветки — ніби зовсім невинно , але разом з тим нестерпно еротично. Це преривчасте , звабливе ихання. Аромат що лоскотав ніздрі навіть на відстані. Погляд що брав мене в полон... Бісяче! Та як вона це робить?

Амаретта нахилилася трішки вперед:

— Тавінаре? Ви з нами? Що відчуваєте зараз?

— Нормально все, — хрипко видав я.

— А детальніше?

Детальніше? Детальніше я відчував, як мої думки кудись не туди повзуть у всіх можливих напрямках.
Дивився на її губи — уявляв, як вони… Дивився на її шию — уявляв… Дивився на її руки — уявляв… Коротше, це був не урок самоконтролю, а тортури. Я спробував відвести погляд убік, перевести подих… Треба було терміново знайти якусь дівку , продемонструвати Амаретті що вона не має на ді мною влади , що я не плясатиму під  її дудуку ! Я сам собі хазяїн і робитиму те що хочу , і ніхто мені не указ ! І саме в цей момент у кімнату увійшла служниця з черговим блюдом. Я навіть не дивився на неї — рука сама потяглась по знайомій , давно напрацьованій траєкторії, і я стиснув її сідницю крізь сукню …

І тут сталося майже одночасно — три події:

Служниця дико верещить. Причому не від задоволення  а голосом жертви злочину проти її гідності :
— Ай , мати рідна !!!

 Я також верещу. Бо коли я, перемкнувши увагу, нарешті дивлюсь на неї— то замість молоденької служниці із кругленькою дупцею бачу… стару як світ мою няньку Даріду . І яскраво відчуваю в руці її  обвислу, як мішечок з тістом, булку.

— О боги !!! — крикнув я точно тим самим тоном, що вона.

Амаретта регоче так, що аж сльози котяться. Без тіні сорому. Без спроби бодай приховати і взяти під контроль власні емоції . Просто заливається сміхом, ударяючи долонею по столу, ще трохи і на підлогу сповзе .

— Тавінаре… — задихаючись, вимовляє вона, — це… це… було… неперевершено !

Я відсахнув руку від своєї няньки так швидко, ніби її дупа була розпеченим вугіллям. Як же соромно — ця жінка буквально виростила мене. Та я навіть не знаю, скільки років цій старій відьмі. Вона вже була древня, коли я ще ходив під стіл пішки. Маги та відьми живуть значно довше за звичайних людей, і цій особі з однаковим успіхом могло бути як сто, так і триста років. А вона ж і проклясти могла — так, що місяць не вставатиме , були вже випадки... Треба бути обережнішим.