Глава 24

Я згадав її одразу — було в нас кілька разів. Може, й не найкращий досвід у моєму житті, але зараз і ця згодиться. Я начепив свою найхтивішу посмішку й неспішно підійшов до неї. Нахилився, підняв розкидану білизну й протягнув дівчині. Вона виглядала розгубленою і якоюсь до біса наляканою. Прийняла ганчір’я з моїх рук і відступила ще на кілька кроків назад.

Що  відбувається? Я зупинився, моргнув ще раз — може, здалося? Та ні. Руденька реально позадкувала, наче я — скажений вовк, а вона — загнана в куток курка.

— Ей, ти чого? — буркнув я, навіть не докладаючи особливих зусиль, аби звучати доброзичливо.

Покоївка різко змахнула головою — то вліво, то вправо, так швидко, що мало шиї не зламала. Наче шукала шляхи до відступу… а може, мені просто здалося.

— Н-нічого, пане! Я… це… я вже йду! — і вона шмигнула повз мене, мало не зливаючись зі стіною. Тримала простирадла так, ніби це щит, здатний її захистити, і просто зникла у першому ж дверному отворі.

Я кліпнув. Раз. Другий. Ну добре. І таке буває. Силою я ніколи нікого не примушував, хоч її негласна відмова й шкрябнула неприємно по моєму самолюбству. Я рушив далі. І неаби як зрадів – на першій же сходовій клітці назустріч вискочили дві молоденькі служниці — але як тільки мене побачили…одна виразно вдавилася власною слиною, а друга чітко й пабожно осяяла себе захисним знаком Богині-Матері. І з яких пір вона така віруюча стала? Раніше я такого не помічав.

— Гей, дівчата! — я рушив до них.

І обидві, мов по команді, розвернулися й дременули вниз сходами так, ніби за ними гналася орда пекельних монстрів. Якось неввічливо виходить…Хто ж так з паном поводиться ?

Що. За. Чортівня. Я стояв посеред сходового маршу, мов цвяхами  прибитий. У животі неприємно стиснулося. Це вже не «ой, випадковість». Це щось інше. І зовсім не смішне. Я спустився на перший поверх. Маєток був завжди гомінкий, слуги снували, як бджоли, але зараз… здавалося, що всі поснули. Або поховалися. Здалеку почувся шум — жіночі голоси, нервове сюсюкання. Мене потягло в тому напрямку. Звуки долинали з кухні. Я чомусь не здивувався, що обидві втікачки теж були там. Я прочинив двері — і побачив, що весь квітник нашого маєтку ховався саме в цій кімнаті. Голоси враз стихли. Кілька десятків переляканих оченят глипали на мене мов з таким острахом ніби я явився в бойовій іпостасі . Я зробив крок уперед — вони всі синхронно на крок відступили.

— Що тут відбувається?! — вибухнув я.

Губи самі видовжились  у тонку лінію. Груди неприємно стиснуло — впізнаване відчуття, те саме, про яке говорила Амаретта… тепла хвиля, що підіймається десь знизу. Я відкашлявся і спробував проковтнути гнів. Обвів усіх роздратованим поглядом.

— Чим ви всі так налякані? Може, мені хтось пояснить, врешті?

У відповідь — тиша. Але варто було мені гепнути кулаком у стіну, як одразу почувся хор нескладних голосів, з якого було чітко зрозуміло: ''все добре'', ''нічого не сталося'', ''вам просто привиділось''.

Ну, хай як знають! Не вистачало мені ще проблемами якихось жалюгідних людей перейматись. І щоб не виглядати ідіотом, я промовив перше, що спало на думку, аби хоч якось пояснити свою тут присутність:

— Обідатиму в блакитній вітальні. Через пів години.

І, грюкнувши дверима, вийшов. Що це щойно було ? Можливо, напридумували собі вже чогось? Про мою воскреслу дружину… чи про мене? Ці можуть. Мене аж перекосило. Ну диво ж дивне — варто один раз у житті напитися до нестями, піти на кладовище поплакати над могилою дружини, а тепер мене уникають, наче то я сам із могили виліз !