Глава 23

Амаретта склала руки на грудях, але в очах була не зневага… радше зацікавлення і дещиця співчуття. Наче вона вивчала мене і в той же час переймалась .

— Норма? — я пирхнув. — Ти зараз серйозно? Ти бачила, що сталося! Це… просто столик був крихким.

— Столик був дубовий. Ви — крихкий, Тавінаре.
Сказано спокійно, майже ніжно. І від того — ще образливіше.

— Я не крихкий! — вирвалось надто гучно. — Я… я просто злюсь. І маю право!

— Безумовно. – Вона киває, мов відмічає галочкою щось у своїх записах, яких у неї навіть немає. — Але цікаво інше: коли саме ви починаєте злитися? Можете описати момент ДО того, як у вас «зриває дах»?

Я відкрив рота… і закрив. Бо відповісти на це — складніше, ніж рознести меблі.

— Я… відчуваю… тепло в грудях. Наче щось піднімається, — буркнув, не дивлячись на неї.

— Роздратування? Напруга? Почастішане дихання?

— Що це за розмова така дивна ? — я скоса глянув на неї. В кріслі , під цим поглядом , стало якось не затишно .
Вона підняла брову.
— Я просто намагаюся краще зрозуміти вас і природу ваших вчинків Тавінаре … чому ви мене так боїтеся ?

— Я тебе?! — ледве не вдавився повітрям і засміявся. — Це ти мене боїшся! 

— Я не сказала, що боюсь вас. Але я  боюсь ваших реакцій. Це різні речі.То ж розкажіть що саме вас дратує що б ми могли зрозуміти як з цим впоратись.

Мені стало гаряче. Це була максимально дивна і абсолютно не типова для нас розмова . В моїх уявленнях я мав розтрощити стіл , а вона заткнутись і залитись сльозами . І я не розумів радіти мені зараз , що все складалось зовсім не так , чи по справжньому тривожитись ?

— Добре, — прошипів я. — Мене дратує, коли мені перечать.

— Тобто — коли вам здається, що вас не поважають? –Вона нахилила голову, вивчаючи моє обличчя — Це типово для людей, які довго стримували емоції. Коли ви не говорите про те, що болить, це проривається назовні… вибухами.

— Я НЕ вибухаю! — підвищив голос.

Амаретта мовчки показала поглядом на жалюгідні рештки столика.

— …Добре, іноді вибухаю, — прохрипів я. — І що з того?!

— А те, що ви можете зупинитися раніше, ніж станеться руйнування. – Вона встає і робить крок ближче, уже стоїть поряд — і замість страху від неї йде спокій.
— Спробуйте назвати те, що ви відчуваєте зараз. Не кричати — просто назвати.

— Зараз?.. – Я ковтаю. — Я… злий. І… винний. І…
Я замовк. А вона дивиться так, ніби чекає ще одного слова.

— Безпорадний, — вичавив упівголосу.

Амаретта кивнула. Не з тріумфом — а з розумінням.

— Ось. Це й було коренем. Не гнів. А безсилля. – Її голос м’якіший, ніж слід би. — Ви не звикли, щоб вас не слухались. Ви не звикли, щоб вас критикували. А я… викликаю у вас сильні реакції, які ви не знаєте як обробити.

— Ти це робиш навмисно? — буркнув я, дивлячись убік.

— Ні. Але якщо хочете, можу перестати говорити взагалі. – Кутики її губ хитро смикнулися. — Тільки одне уточнення: мовчазна дружина — це те, чого ви справді хочете?

…Я хотів щось різке сказати. Захиститися, буркнути, що мені все одно. Але замість цього…

— Ні, — сказав я тихо , це було принаймні чесно .

Амаретта зробила ще півкроку вперед.

— Тоді давайте вчитись розмовляти. Без криків. Без трощених меблів. – Вона усміхнулася легенько, майже лагідно.

— Я… спробую, — промовив я. — Але нічого не обіцяю.

— Я й не прошу обіцянок. Навіть самого усвідомлення що ви стараєтесь буде достатньо .
І вона вперше торкнулась моєї руки — легенько, ненав’язливо , наче бажала підтримати душевнохворого. Точно ! саме так вона зі мною і поводилась , наче з душевно хворим , або з нерозумною дитиною ... я підвівся і вискочив з кімнати , що це вбіса щойно було ?

За дверима власної кімнати я зупинився й сперся спиною об холодну стіну. Так, це вже точно не була моя стихія — говорити. Тим паче говорити про себе. Тим паче з нею. Бо якщо я раптом бовкну зайвого , і вона потім використає це проти мене ... Не вистачало ще дати їй таку зброю проти мене . Я зціпив зуби — треба заспокоїтись. Треба зібрати думки. І перш ніж знову пробувати налагоджувати контакт з Амареттою… треба повернути собі контроль. А для цього… існує перевірений рецепт , і дуже приємний. Жінка. Дві пружні цицьки в моїх долонях будуть найкращим антистресом .

і хоч в цьому плані , думки тепер весь час поверталися до дружини — клята істинність не дає розслабитись ні на секунду. Але варто тільки затиснути гарненьку кралечку  — і все стане на свої місця , а зайві думки облишать спроби взяти штурмом мій мозок . Так було завжди.

 Я глянув у бік суміжних дверей — ті, що вели до Амареттиної кімнатки. Хм. Навіть я зрозумів: займатись розпустою так близько від дружини — ідея, м’яко кажучи, самогубча якщо я планую з рештою зблизитись з нею .  Стогони іншої жінки за дверима спальні чоловіка  точно не зміцнять довіру між нами. Якщо вже я вирішив почати «новий етап стосунків», треба хоч трохи поводитись… ну… не як типовий я. Прикидатись я вмію , проникати в жіночі серця – вмію майстерно . Скоро вона в мене з рук їстиме , головне що б завагітніла , і що б перед своїм батьком зайвого не ляпнула . А тоді вже можна буде знову жити звичним життям . У Амаретти з'явиться малюк який стане сенсом її життя і вона від мене відчепиться . Може відішлю її кудись , туди де клімат сприятливий для дітей ... Так , щось думки завели мене зовсім не туди .

 Отже зараз мені необхідно  знайти когось небалакучого, тихенького, бажано такого, кому вистачить кількох золотих монет що б радіти і на більше не сподіватись . Настрій покращився миттєво. Засвистівши веселу мелодію, я відчинив двері й вийшов у коридор, у передчутті швидкого й приємного полегшення. Та варто було мені зробити лише кілька кроків — як щось пішло не за планом.

Бо коридор… був порожній. Глухо й дивно порожній.  А далі і зовсім дичина якась сталась – руденька покоївка , імені якої я навіть не запам'ятав , вийшла з за повороту зі стосом свіжої білизни , але як тільки побачила мене впустила простирадла і позадкувала .