Глава 22

Все і так складалося не на мою користь, а тепер — і поготів. Незрозуміло тепер, як викопатися з тієї ями, в яку я сам себе вправно закопую.

Сидить, дивиться на мене, наче я — втілення вселенського зла. І чому тільки люди не здатні відчувати потяг до істинної пари?! Наскільки б це все спростилося…

Зізнаюсь: я одразу відчув, що щось змінилося. Ще тоді, коли прокинувся з нею в обіймах. І хоч шок від самої ситуації швидко взяв гору — перші секунди були солодші за мед. Але потім вже було не до того, щоб щось аналізувати. А коли я побачив у неї в руках ті листи — хотілося вити від розпачу. Мало того, що я не догледів і її живою в землю закопали — так вона в цей же день викрила мене, дізналася, що жоден з її листів не потрапив до адресата . І наче того було мало — у тій самій купці лежали численні листи її батька, які я, звісно, теж не віддав. Хотів, щоб вона нарешті збагнула: що всім на неї начхати, що жалітись нема кому, допомоги нема звідки чекати, і що краще перестати переповідати в письмовому вигляді всі мої любовні подвиги.  Ну хто так взагалі робить? Де це бачено, щоб дівчина таке батькові розповідала… Їхній зв’язок узагалі поза межами мого розуміння.

Особливо з огляду на очевидне: не може вона бути дочкою Графа Лімбута. Ну не буває такого, щоб двоє чистокровних демонів народили людину. Та щось мені підказує, що з Графом краще цю тему не підіймати. Він стільки ротів заткнув, що якось не хочеться поповнювати список тих, хто змовк назавжди. Але ж вона бісить! Чи дурна, чи очевидного визнавати не бажає. Хоча… у будь-якому випадку зачіпати цю тему — дурість з мого боку. Я ж усього лиш прийшов пересвідчитись, що це не помилка, що в неї теж є це кляте шлюбне татуювання.

Але, боги демонам свідки, я не знаю, як це працює — це стерво вивело мене за лічені секунди. Бач, «не плутайте страх з байдужістю». Чим-чим, а байдужістю від неї точно ніколи не пахло. Бігала за мною, як щеня, в рота заглядала. А зараз поводиться так, ніби я й і бруду під її ногами не вартий.

Їй би, як будь-якій нормальній дівці, від щастя стрибати, що доля зглянулась і з демоном пов’язала.
Тут з якої сторони не глянь — одні плюси для людини. А ця ще й носом крутить, про розлучення якесь  говорить! Як тільки язик повернувся ! Наче це взагалі можливо. Наче існує бодай один демон, який добровільно може відмовитись від своєї істинної… Та вени собі простіше перегризти!

І тим не менш — я дивлюся на купку деревини, що залишилась від антикварного столика, і не можу зрозуміти, як так сталося, що я йшов налагоджувати стосунки зі своєю парою… а тепер вона, мабуть, від страху і дивитись на мене не зможе , не те що розмовляти.

Оце ти, Тавін, молодець! Оце підкорювач сердець, клята твоя душа!

Я перевів на неї погляд — і закляк. М’які карамельні очі дивилися на мене з цікавістю, наче я не господар маєтку, не демон одне тільки ім'я якого лякає дітлахів до дрижаків , а якась рідкісна тваринка з мандрівного зоопарку.

— І подібні спалахи неконтрольованої агресії для вас норма? — питає так невимушено, ніби про погодою цікавиться.

EQj4Ehmv