Глава 20

Так, ранок видався вельми насиченим і, схоже, навіть не планував припиняти мене «радувати» черговими емоційними подіями. Я тільки-но встигла сісти в крісло й розгорнула лист, щоб продовжити читати, як суміжні з покоями білявчика двері з тріском розчахнулись ледь не злетівши з петель. Тавін виглядав злим, стурбованим і трішки божевільним. Я вже було подумала, що до нього так швидко дійшли плітки про його «страшний недуг». Але на щастя помилилася.

— Що це! Як таке можливо?! — загорлав він, майже тицьнувши мені в обличчя свою праву руку.

Я запитально вигнула брову, не розуміючи суті претензій.

— Татуювання! — гаркнув він.

Я поглянула: на його зап’ястку хитросплетіння білих та темних ліній утворювало красивий візерунок.

— Гарне, — погодилась я й засучила рукав. — У мене таке саме.

Він схопив мене за руку, як божевільний , наслинив палець і почав терти моє зап’ястя, намагаючись стерти малюнок.

— Боляче! — скрикнула я, смикаючи руку. — Воно не змивається, я вже перевіряла. Але з чого стільки галасу?

— З чого?! — завив він. — Дійсно, чому це я розхвилювався, що через пів року після укладення шлюбу на наших зап’ястках з’явилися шлюбні мітки, які бувають ТІЛЬКИ у істинних пар?!

Я подивилась на візерунок уже зовсім іншими очима.

— З цього моменту, будь ласка, детальніше, — промовила я, уважно вдивляючись у нього. — Що саме тебе так схвилювало?

Він перевів на мене очманілий погляд .

— Що саме?! Та такого не буває що б татуювання проявлялись через пів року після весілля !  Та це ж… та ти ж… ти ж звичайна людина! Мені в пари дісталась звичайна людина! Кому сказати — засміють! 

Він у розпачі сховав обличчя в долонях і безсило впав у крісло навпроти. З його вуст оте «звичайна людина» звучало як брудна лайка.

— Тобто… коли ти одружувався на мені, ти не знав, що я «звичайна людина»? — перепитала я, силкуючись зрозуміти, що взагалі він вкладає в це поняття.

Він глянув на мене так, ніби я щойно сказала якусь нечувану дурницю, зітхнув — і вже з обережністю, як з дуже вразливою дитиною, продовжив:

— Ну, Амаретто… я сподіваюся, ти ж сама не дурненька. Ти розумієш, що діти демона — це завжди демони. Мало хто вірить, що ти, будучи людиною, раптом стала винятком із правил. Що б там не казали твій батько й мати з цього приводу.

Він потер скроню, наче готуючись до чергової «складної теми».

— Хоча… — видихнув він, — хоча мені б конче кортіло поспілкуватися з твоєю матір’ю. Дізнатись нарешті, хто насправді дісталася мені в дружини.  Який там у тебе дар? Передбачення? Ну де ти взагалі бачила віщунів серед демонів? Не буває такого! Це чисто відьмацька тематика… чари людських родів…

Він зробив паузу, глянув на мене оцінювально.

— Висновок… ну, він сам напрошується…

І тут він різко замовк — вочевидь, помітивши мій ошелешений погляд. Він ніяково підібгав губи й вже майже винувато додав:

— Вибач… мабуть, тобі неприємно таке чути. Після нашої попередньої подібної розмови ти ж написала листа батькові на чотири сторінки… Я сподіваюсь, ця розмова все-таки лишиться між нами.

Він провів рукою по волоссю, майже з відчаєм зітхнув:

— Але, о боги, Амаретто! Не можна бути такою наївною, щоб не розуміти таких очевидних речей!

Він трохи схилив голову набік, глянув на мене очікувально:

— І ти… нічого не скажеш?