Глава 15

Катерина Липина

Ранок видався дивним. Спочатку чогось почав репетувати той красунчик — так, ніби побачив не мене, а самого диявола. Слідом у кімнату вбігли якісь дивно вбрані чоловіки, один з них просто гепнувся об підлогу посеред кроку, інший заверещав так, що мені аж вуха заклало. 

Я тривожно озирнулася довкола, намагаючись зрозуміти, що, власне, відбувається і чому всі кричать , може нам щось загрожує? Ну там пожежа чи маньяк з ножем ... Загрози я не побачила . Тоді перевела погляд на себе — і стало дико соромно. Сукня — у багнюці та плямах засохлої крові, волосся скуйовджене, нігті поламані, пальці подряпані. Видовище, чесно кажучи, не для слабких нервів. Я мимоволі почервоніла.

— Ви хлопці дивні якісь, — зітхнула я, переводячи погляд з одного переляканого обличчя на інше. Потім підвелася, поправила зім’ятий поділ і спокійно додала:
— Ей, ти, красунчику писклявий, де тут можна помитися?

Він лише мовчки кивнув у бік дверей, наче побоявся навіть слово вимовити. Я не стала уточнювати — пішла вказаним напрямком у передчутті теплої, розслабляючої, такої бажаної ванни, що змиє весь цей жах і, можливо, допоможе відновити втрачений ланцюжок подій. Перше, що я побачила, — це величезне дзеркало у повний зріст. Але... я не побачила у ньому себе. Тихенько підійшла ближче, зупинилась у півкроці. Дзеркальна поверхня була ідеально чистою, без жодної плямки, і звідти на мене дивилася незнайома дівчина. Я несміливо торкнулась щоки — дівчина зробила те саме. Я повела плечем — вона повторила.

А тоді як заверещу!

Мабуть, секунд десять ми кричали в унісон. Потім одночасно стихли. Я стояла, задихана й розгублена, не зводячи погляду з дзеркала. На мене дивилася юна гарненька дівчина — не я. Її обличчя було брудне, волосся скуйовджене, очі величезні й розгублені, губи роздратовано підтиснуті. Вона, певно, теж дивувалася не менше , і не надто була рада тій ситуації що складалася. Коли повітря в легенях закінчилося, я повільно осіла просто на холодну мармурову підлогу, не відводячи погляду від свого «відображення».Вивчила свою руку до найменших плямок бруду , тоді вивчила ту ж саму руку у дзеркальному відображенні ... Цьому всьому мало бути раціональне пояснення. Я почала гарячково згадувати останні події — дорогу на роботу, холодну каву , вибух, темрява, а потім труна...
І сформувала дві більш-менш логічні версії.

Перша: хтось підсипав мені наркотики у ранкову каву. Хто і навіщо — невідомо, але, судячи з усього, доза була просто кінська, бо вся ця маячня, що відбувається, — не що інше, як витвір моєї бідолашної уяви прокачаної до вісімдесятого левелу за час роботи у психлікарні.

Друга, більш реальна: я все-таки отримала серйозні травми і зараз у комі, а мій мозок продовжує жити власним життям. Ну може ж таке бути? Кажуть, у сні люди не відчувають смаку, запахів, болю… Я підійшла до ванни, взяла першу-ліпшу баночку з полички, відкрила кришку й обережно вдихнула аромат. Ніжний запах троянди. Тоді я зачерпнула трохи вмісту пальцем і торкнулась язиком.

— Бррр! — сплюнула майже одразу. — Мило!

Отже, це не сон. Або вкрай реалістична галюцинація , або… Я в біса не там, де мала би бути.
Було вирішено просто… чекати. Плисти за течією цього дивного марення. Колись же цей сон — чи що воно там — має закінчитись.

А поки тіло, хай вочевидь і сакральне , благало про гарячу ванну. Я підійшла до великої круглої чаші з рожевого мармуру — справжнє диво дизайну. Цікавий кран відреагував на мій дотик сам, і вода полилася — паруюча, прозора, приємної температури. Я роздяглась , з подивом виявила на правій руці якийсь малюнок схожий на татуювання – браслет що обвивив зап'ясток складався зі світлих і темних ліній що поєднувались в химерному візерунку , це виглядало навіть красиво . Серед безлічі баночок і скляночок я швидко розпізнала щось схоже на шампунь. Змочила волосся — довге, густе, хвилясте, кольору теплого шоколаду — і, попри всю ситуацію, не змогла не відзначити, наскільки воно гарне та густе. Далі дала собі дозвіл на кілька хвилин просто… не думати. Тепла вода огортала, розслабляла м’язи, стирала страх, ніби змивала чужу історію, яка прилипла до мене разом із цим тілом. Коли вода почала вистигати, я ще раз ретельно вимилася тим самим несмачним милом, загорнулася у великий пухнастий рушник і вийшла з ванни. З полегшенням видихнула — у спальні нікого не було.

Після короткої ревізії стало ясно: це явно чоловіча спальня. У шафах — лише сорочки, камзоли, штани, ремені. Жіночих речей — ані сліду. Ну що ж, доведеться імпровізувати. Я вдягнула одну з його довгих сорочок — принаймні до колін доходить, попу прикриває, вигляд цілком прийнятний. Відсутність білизни під нею , ну… мабуть ніхто не помітить. Підійшла до каміну — жар ледь жеврів. Хотілося розвести вогонь, зігрітись по-справжньому. Я доклала кілька полін , подмухала , але полум'я так і не зайнялося . Папір — ось чого бракувало що б розбурхати полум'я і дати йому змогу зачепитись за деревину . Я почала нишпорити по шухлядах столу й знайшла пачку листів, акуратно перев’язаних стрічкою.

Не знаю чому, але рука сама потяглась розгорнути один.
Витіюватим почерком буа написана ціла історія нещасливого подружнього життя і підпис в кінці :

"… Таточко, рятуй…"

Серце неприємно стислося. Я переглянула кілька наступних — зміст повторювався. Всі про жіноче розхчарування , приниження, байдужість , чисельні зради … і всі закінчувалися тим самим: "Таточко, рятуй." Ох яка ж скотина чоловік тієї нещасної . З її ж покоївками , з її двоюрідною сестрою на весіллі , з служницями , з дружинами своїх  підданих і просто з повіями   ... Я з осудом похитала головою . А який же однак діяльний в неї чоловік , жодну спідницю не пропустив , не обділив увагою . Такого козла ще пошукати треба. Я подумки дуже сподівалась що таточко таки врятує ту нещасну і заодне провчить її чоловіка . І уявити страшно що ця нещасна пережила , вимушена щодня ст икатися з тими шаболдами що гріли ліжко її чоловікові . Я сиділа в кріслі , позабувши про вогонь і повністю занурившись в читання , коли двері раптово рипнули. До кімнати зайшов він — мій "красунчик". Той самий чоловік із фігурою грецького бога  і виразом обличчя людини, яку зараз краще не чіпати. Його погляд одразу впав на листи в моїх руках.
Обличчя перекосилося, і він вилаявся — брудно, щиро, згадуючи чиюсь "смердючу дупу" і, здається, чиюсь матір за компанію.