Глава 14

На кладовищі я впевнився в двох речах. По-перше — вона не вибралася з могили самотужки: її таки відкопали. По-друге — це був не я, бо працювали там двома лопатами. Я перевів підозрілий погляд на двох вояк, які вночі ніби то гуляли кладовищем, і почав таки дещо розуміти. Ті щось явно побачили в моєму погляді, бо позеленіли ще дужче.

— Нічого не хочете мені сказати? — холодно запитав я.

Один з них вибіг уперед і впав на коліна:
— Помилуйте, пане, — зазвав він. — Це все Орест! Це він придумав — на кольє пані Амаретти оком поклав. Підбурив мене, а я, дурень, повівся. Ми ночі дочекались і викопали її...

Усі довкола стихли, явно такого не очікуючи.
— Ми нічого такого робити не планували, — пробурмотів він поспішно . — Лише той гарнітур зняти… І коли Орест відкрив кришку, я побачив, що оббивка труни всередині пошматована — наче вона прокинулась і намагалася вибратись. А тоді вона почала дихати, наче давно не відчувала свіжого повітря. Я вискочив і побіг по допомогу...

Чесно, в ту мить я відчув неабияке полегшення: значить, я справді непричетний. Версія з некромантом теж не витримує — некромант для цього мав би сам її дістати і вже тоді ритуал проводити. Вампірів у наших краях немає — імператорська варта ретельно фільтрує всіх, хто проходить через міжсвітові портали. Отже лишалося одне… і від цієї думки мені стало моторошно.

Я кивнув на  на масовика-затійника Ореста, щоб вислухати його версію. Той вийшов уперед і теж про всяк випадок став на коліна:
— На милість вашу уповаю, — промовив він. — Все, що сказав Дебет, правда. Якщо ваша ласка, я всю провину на себе візьму...

Товариш, що досі уникнув дивитися на нього, раптом озирнувся з такою вибуховою сумішшю недовіри й здивування на обличчі, тоді обняв друга і розплакався:
— Ні, друже, ти не маєш за все це сам відповідати. Я не гідний твоєї жертви. Я нікчема, що настукав на найліпшого друга...

Тепер вони ридали удвох.

— Годі! — гаркнув я. — Оресте, розповідай усе, що бачив. Тут кожна деталь важлива — без прикрас, нічого не переплутай.

Друзі розліпили обійми, і Орест почав викладати власну версію:
— ...і тоді я смикнув за кольє, а вона відкрила очі і схопила мене за руку.

— Яка вона була на дотик — тепла чи холодна? — спитав я, уважно вдивляючись у його обличчя.

У очах Ореста промайнуло раптове розуміння.
— Тепла... — відповів він. — О боги, чи значить це?... — почав було, але я перервав його на напівслові:
— Я сам розберусь, що це означає. Продовжуй: як поводилась вона, коли відкрила очі?

— Та, пане! — Орест розгублено підняв руки. — Хіба ж мені було до розглядання? Я так запанікував — думав, та тварюка накинеться й роздере на шмаття. Усе намагався вистрибнути з ями, молився всіма молитвами, що міг згадати. А потім просто забився в куток і благав, щоб вона не чіпала мене.

Десь довкола почулися приглушені смішки, але я швидко осмикнув натовп — і всі знову замовкли.

— У підземелля цих двох, на хліб і воду, — суворо вирішив я. — Пізніше вирішимо їхню долю.

— Лікар є? — гаркнув я. І вперед крокнув увесь тремтячий пан Лагорт — сільський цілитель, що магії в крові не мав, проте непогано знався на травах і лікуванні людей.

— Чи могло статися, що ми випадково поховали леді Амарету живою? — запитав я.

Лікар зблід, мов полотно, але зібрався і відповів чітко, без тремтіння в голосі:

— Я виписував панні снодійні краплі, що вона пила на ніч. Того вечора вона випила півпляшки. Зілля само по собі не шкідливе — тож воно не мало б вбити її, хіба що спричинити сильну слабкість. Проте якщо вона ще й алкоголь вживала, дія зілля могла значно посилитися... Цілком ймовірно, що вона впала в стазис — це коли процеси життєдіяльності настільки сповільнюються, що людина здається мертвою, і не кожен лікар розпізнає в такому разі ознаки життя.

Я кивнув і обвів поглядом натовп.
— Хто увечері перед інцидентом прислужував леді Амареті? — спитав я.

Уперед вийшла одна з покоївок:
— Я, пане.

— Вона вживала алкоголь? — рвучко спитав я.

— Так, пане. Була не в настрої через те... це... як воно... ну, ви знаєте. — Вона піднесла руку до губ, соромлячись закінчити.

— Досить, — перебив я.  І так для мене все ясно. — Скільки багато вона випила?

— Багато, пане. Я не слідкувала — вона мене вигнала. Але зранку я знайшла пляшку вина пустою, коли прибирала.

Я згріб обличчя в долоні й похитав головою: справи геть кепські.  Очевидно, я живцем поховав власну дружину.

— Цього теж у каземати киньте ,  його долю вирішу пізніше, — холодно промовив я і змахнув рукою в бік пана Лагорта .

Та лікар упав на коліна й простяг руки:
— Та за що, пане? — благав він. — Змилуйтеся!

— За те, що визнав панну мертвою, замість того щоб врахувати всі можливі варіанти. – щадити я нікого не планував. Такі помилки змиваються тільки кров'ю. 

Справи були не те що кепські ... а гірше нема куди .І без того з дружиною прозуміння ніколи не було , а тепр всі надії і зовсім здохли. Уявити страшно що вона пережила і в якому тепер настрої . Як швидко всі ці чутки дійдуть до вух її батька ? Листи я їхні перехоплював постійно , змушуючи дружину подумати що батькам нема до неї діла , але писати та жалітися на мене вона не переставала . Рано чи пізно гораф Лімбут почав би хвилюватись чому всі його листи без відповіді І в кращому випадку прислав би когось все тут перевірити , в гіршому – приїхав би сам . В будь якому випадку зараз мені треба було терміново налагоджувати відносини з дружиною . Але чи захоче вона бодай говорити з тим хто закопав її живцем ...