Глава 13

Як же я верещав, коли вона поворухнулася! Сам не очікував, що здатен видавати такі звуки.

— О господи, чого ж так верещиш наче тобі на яйця наступили ! — крикнула моя мертва дружина і жбурнула в мене подушкою.

Я запнувся об край килима й осів просто на підлогу. У кімнату без стуку влетіла охорона — в наспіх надягненому одязі, ще напівсонна. Кітелі застібали просто на ходу, на обличчях виднілися сліди вчорашньої п’янки, а очі металися довкола, шукаючи ворога, що загрожує моєму життю. І, мабуть, вони були готові побачити все, що завгодно — демона, духа, злодія, хоч самого Пекельного володаря... але тільки не це. Один охоронець просто в процесі бігу знепритомнів і звалився на підлогу всією своєю тушею, навіть звуку не зронивши. Інший — заверещав ще голосніше, ніж я секунду тому.

А нежить тим часом спокійно сиділа на ліжку, підібравши ноги, й кліпала на всіх оченятами — без найменшого розуміння, що, власне, відбувається.

— Ви, хлопці, дивні якісь, — нарешті сказала вона, переводячи погляд з одного обличчя на інше.
Потім підвелася з ліжка.

Біла сукня вся в багнюці й плямах крові, пальці рук у запеченій крові, нігті здерті, волосся сплутане — те ще видовище. Я тихенько відсунувся до стіни, намагаючись не привертати уваги.

— Ей, ти, красунчику писклявий, — звернулася вона до мене, — де тут можна помитися?

Моторошне створіння говорило абсолютно звичайним, навіть трохи роздратованим тоном, наче говорила не зі своїм паном , а з прислугою . Я не придумав нічого кращого, ніж просто мовчки вказати рукою на двері ванної кімнати.

І якщо ви думаєте, що страшно було, коли вона заворушилась, то я вас здивую — справжній жах я відчув , коли вона зникла за дверима санвузлу і  заверещала.

Чим це нам загрожувало, я з’ясовувати не став — просто вийшов з кімнати разом із тим охоронцем, що ще тримався на ногах, намагаючись зберегти обличчя та залишки репутації. Слідом, на четвереньках, виповз і другий, щойно отямившись. Я дістав із кишені ключ, кілька разів провернув його в замку і скептично глянув на зблідлих вояк.

— Так, герої, — скомандував я, — стійте тут, охороняйте, щоб крізь ці двері ніхто не вийшов. Зрозуміло? — і, про всяк випадок, наклав кілька замикальних чар, щоб нежить вже точно не змогла вибратись. Потім пішов вниз розбиратися, у чому справа.

Внизу було занадто людно: усі мешканці маєтку згурбилися в холі, а крізь вікна було видно селян із вилами та лопатами. Оце тільки ще й заколоту мені не вистачало! Роздратування наростало, і я вирішив випустити трохи темряви — щоб налякати людей; а якщо треба буде — вдатися й до оберту. Хоча після тієї історії з полоном у Чорної Вдови я контролював перетворення кепсько і намагався не вдаватися до цього, бо міг наробити таких справ, що навіть зв’язки батька не вберегли б мене від в’язниці.

Та коли темрява заклубочилася довкола мене — цього виявилося досить, щоб усі стихли.

— Нічого не хочете мені сказати? — спитав я, надаючи голосу максимальної загрозливості.

Уперед вийшов управляючий, старий Самір Мейн, зняв капелюха й, про всяк випадок, низько вклонився — що в принципі ніколи раніше не робив .

— Пане Ланденот, тут такі справи... ваша дружина... вона... у нас і свідки є! — заявив він киваючи кудись вбік .

Я нічого не зрозумів і луснув кулаком по стіні — аж тріщини пішли.

— Кажи нормально! — Гаркнув що аж стіни затрусились , що там вже про нікчемних людей казати. 
Товстенька, низенька кухарка відштовхнула Саміра вбік і взяла ініціативу на себе.

— Ваша дружина востала з мертвих! Мабуть, вона якась нечисть, — додала, помахуючи рушником, — ну вам же видніше, як це у вас там називається.

— Востала з мертвих? — перепитав я, приємно відчуваючи, що про мої нічні подвиги поки що ніхто нічого не каже. — Ви певні? — останні слова, звісно, були зайві, враховуючи те, що я бачив у своїй спальні.

У відповідь уперед виштовхали двох чоловіків — схожих на охоронців, але якихось потріпаних , з хворобливими обличчями.

— Пане, — почав перший, — ми з товаришем... 
— Прогулювались вночі по кладовищу! — перебив його друг, кидаючи на нього багатозначний погляд.
— І побачили, як нежить вибиралась із могили вашої дружини — така страшна, очі палали, наче у демона! — випалив перший, зляканим голосом. — Пробачте, якщо образив...

Я кивнув, щоб він продовжував.

— Вона завила і кинулась на нас, — продовжив інший.

— Дебет побіг кликати на поміч! — замахав головою перший. — Я ж залишився її стримувати, та нечисть виявилась сильнішою й спритнішою — втекла.

Тепер уперед вийшла одна з дівчат, що часто розважала мене в ліжку , одна з покоївок наче, — і заговорила з ентузіазмом :

— Ми знайшли тут внизу сліди, все в крові й багнюці, що ведуть кудись на гору. Ми думаємо, що нежить зараз у будинку!

Я ледь не розреготався від полегшення: отже, вона сама прийшла. Хто ж вона — вампірша? Упир? Чи тут некромант попрацював? Такий собі злий жарт на ді мною , хтось зі старих друзів постарався... Я відчув, що аби розгадати цю загадку, мені треба йти на кладовище.