Глава 11

Катерина Липина

Вже остаточно розпрощавшись із життям, я тонула в суцільній темряві, усвідомлюючи, що ось він — кінець. І цей кінець, мабуть, найжахливіший з усіх можливих. Але раптом щось різко смикнуло мене за шию. До тіла почала повертатись чутливість, і я інстинктивно потяглась, щоб послабити тиск, — схопила когось за руку. У ту ж мить усвідомила, що мій ящик відкритий. Я судомно хапнула свіже повітря, наче виринаючи з глибини води. Вуха заклало від чийогось несамовитого крику.
Я намагалася розгледіти, що відбувається довкола. Очі, звиклі до темряви, вирізнили з мороку дві фігури: один чоловік з криком вискочив із ями в якій ми всі знаходились , другий — скакав, мов навіжений, майже вибрався нагору, але з гуркотом звалився просто мені на ноги. Від болю і несподіванки я заверещала, голос вийшов якийсь неприродно писклявий. Той чоловік несамовито застрибав , бурмочучи якісь дивні молитви, а тоді притиснувся до стіни, згорнувшись клубком, і тихо скімлив. Крик не вщухав — і тільки за мить я зрозуміла, що то кричу я. Затулила рота долонею, заглохла, віддихалася. Деякий час просто сиділа, вдивляючись у того бідолаху, що остаточно з’їхав з глузду і тепер благав когось незримого. Але в першу чергу мені треба було розібратися із собою.
Де я, в біса, знаходжусь?

Я озирнулася.Мокра земля, дощ, холод, тісна яма десь два на два метра. І я — у чомусь дуже схожому на... труну. Нудота підкотила до горла. У шоці я ковзнула поглядом по тому дивному чоловікові, що й досі сидів у кутку, і, не думаючи, сперлась на кришку свого гробу, та вилізла з ями, вимазавшись у багнюці з ніг до голови.

Мене поховали живцем?

Але це місце... воно не було схоже ні на одне з українських кладовищ які були мені відомі , хоча звісно я не могла себе вважати знавцем кладовищ що б стверджувати цце напевно. Надгробки — високі, готичні, викривлені. Повітря важке, густе, як перед грозою , хоча чому як ? Дощ періщив наче з відра то ж гроза мабуть була в самому розпалі. Я підійшла до найближчого каменю, вдивилась у напис — символи чужі, дивні, але я розуміла їх. І це було найбільш моторошним.

Я побігла, не розбираючи дороги, і спинилася тільки тоді, коли зрозумілда що заблукала і вже втретє пробігаю мимо одного і того ж склепу. Та за мить побачила відкриті ворота — а за ними великий, темний будинок. Періщив дощ. Моє безглузде біле плаття прилипло до тіла, перемазане в грязюку, ноги розбила в кров — капці загубила ще під час втечі. Я підбігла до великого будинку що одиноко стояв посеред галявини  й сховалася під навісом.

Раптом із темряви з’явився натовп людей з вилами, лопатами й смолоскипами. Вони промчали повз, не помітивши мене, кричали щось про нечисть й бігли в напрямку кладовища.
Мабуть, свого товариша шукають, — подумала я – того самого що сидить зараз на дні моєї могили .

Зябко потерши руками руки, я спробувала відчинити двері. Вони виявилися незамкнені. Усередині було тепло. Занадто по домашньому. І так затишно, що я вже не змогла змусити себе вийти назад під дощ. Навколо — тиша, темрява, антикварні меблі. Шлунок невчасно видав голодне бурчання. От би чаю й булку з '' Маленької пекарні ''... — пронеслося в голові. Я обережно пройшлася коридором, вдивляючись у дивну, старовинну обстановку. Потім піднялася сходами — на другий поверх, потім на третій. І зупинилася біля дверей, з-під яких пробивалося тьмяне світло. Трохи подумавши, штовхнула їх. Світло йшло від каміну — у ньому палав вогонь, і я потяглася ближче, щоб зігрітись. І лише тоді помітила фігуру чоловіка в глибокому кріслі. Кремезний, з пляшкою в руці, він сидів, схиливши голову набік. Світло вогню підсвічувало мужнє обличчя, трохи осоловілий погляд і... красу, від якої мимоволі перехопило подих.

— Прийшла? — хмикнув він, не підводячи очей. — Дружина моя ненаглядна...

Голос був глибокий, гарний, але такий п’яний , що я не розуміла як він взагалі спромігся скласти букви у слова. І хоча сказане звучало як маячня, я машинально відмітила: якщо б він був актором, я б навіть не пам’ятала, про що той фільм. Фігура як у Джейсона Мамоа, обличчя як у падшого янгола, світле хвилясте волосся спадало до плечей. Просто ідеал всіх ідеалів. Я швидко підібрала слинку, подумки ляснула себе по щоках і спробувала зосередитись на його словах.

— Будеш тепер у снах мене діставати? — пробурмотів він, а тоді, не чекаючи відповіді, похитав головою, підвівся й, хитаючись та спотикаючись , попрямував до ліжка. Упав і миттю захропів.

Я обережно сіла в його крісло — воно ще зберігало тепло його тіла — і взяла пляшку. Понюхала, скривилась: щось міцненьке. Плеснула собі в келих і зробила ковток.Чи то пійло було забористе , чи то я надто виснажена , але сп'яніла майже одразу. У той момент слова п’яного демона мене не надто зачепили. Але було над чим подумати. Де я? Як так вийшло, що мене живцем закопали? І що це за дивне місце? Може розіграш ? Ну знаєте , як по телебаченню показують ... Пранк , не інакше . Але якщо так то аж надто жорстокий ,  за таке і засудити можна . То ж цю теорію довелося відкинути. Знесилена, емоційно вичавлена, я налила ще стаканчик того віскі і зрозуміла що вже не можу навіть погляд сфокусувати , все пливло перед очима . Організм, розімлілий від тепла каміну, вимагав лише одного — відпочити. Я глянула навколо приплющивши одне око що б картинка не двоїлась : єдина ковдра була під тим чоловіком. Трохи подумавши, я вирішила її просто витягнути — обережно, не розбудивши. Але, коли спробувала пересунути це кремезне тіло, виявилося, що він важить як добряча коняка. Після кількох невдалих спроб я вибилася з сил і, не зчувшись, заснула просто поруч — на краю ліжка, під тихий тріск вогню.