Глава 10

Голосно всхлипнувши кілька разів, п’яний демон підвівся і зле сплюнув біля могили дружини.
— Як би ж тільки можна було відмотати час назад… — промумлів він, ухопившись за груди. — Я б зробив усе, щоб ти лишилась жива.

Похитуючись, пан попрямував у бік маєтку. Дебет і Орест, що сиділи в тіні склепу, нарешті змогли видихнути з полегшенням.

— Це він що, плакав щойно? — тремтячим голосом прошепотів Орест.
— Важко сказати, — відповів Дебет. — Але схоже на те.
— Та так, граф Лімбут його по  голівці не погладить за смерть єдиної дочки. От і побивається, за дупу свою переживає ,— додав Орест, хмикнувши.
— Може й так... але щоб прямо плакати? — Дебет покачав головою. — Та краще не говорити про таке  нікому. 

Орест знизав плечима й погодився:
— Добре. Ми ж не дурні.

Вони ще певний час стояли мовчки, слухаючи, як дощ дробить листя над головами, і дивилися як темніють вікна  маєтку далеко попереду. Потім Орест, немов остаточно вирішивши, прошепотів:
— Ну що, пішли? Доведемо це до кінця. Думаю, другий раз пан сюди вночі вже не сунеться.

— Ти впевнений, що варто? — засумнівався Дебет. — Може... залишимо як є?

— Ні, — відповів Орест твердо. — Чи тобі гроші не треба? Скарби просто кинули в землю. Все, що нам треба — відкопати їх.

Дебет зітхнув, але піддався.

— Тільки замість скрині там труна.– все ж пробурчав нерозбірливо.

Вони попрямували до старого розграбованого  склепу, що давно слугував коморою для інструментів. Перекошені двері скрипнули — і в темряві хлопці знайшли дві лопати. Це були ті самі лопати, якими сьогодні засипали труну , а зараз мали сплюндрувати цю ж саму  могилу. Серце у кожного калатало по-своєму: у Ореста — палке й нетерпляче, у Дебета — важке від передчуття біди і усвідомлення що просто так їм це не минеться.

Працювали злагоджено й швидко. Мокра земля зчеплювалася грудками, лопати важко входили в пласт, руки стомлювалися, але важка фізична праця й холодний дощ швидко вивітрили  сп’яніння .Нарешті лопата Ореста вдарилася об щось тверде.

— О пресвята богине, — вигукнув він, піднімаючи руки до неба. — Дякую, нарешті докопались!

Дебет різко штирхнув його по плечу:

— Ти що, в таку хвилину богиню згадуєш? Зовсім здурів? Побійся гніву божого!

— Та ну тебе, — гукнув Орест, відмахуючись, — сам знаєш, богам немає діла до цього світу.

Вони швидко розчистили труну та виявили, що підняти наверх важкий ящик удвох ніяк не вийде. Рішення прийняли одразу: розчистити довкола ще трішки площі й відкрити її просто в ямі. Тиха ніч навколо ніби затримала дихання. Орест збігав за ломом і підчепив кришку гробу. Дерево з тріском піддалося — гвіздки були забиті неглибоко, тож зняти її не коштувало великих зусиль.Орест схилив голову й подивився вниз перед тим як зробити останній крок – підняти кришку. Серце калатало так, що здавалося — воно от-от вискочить.

— Тільки прикраси, — прошепотів він, стискуючи лом. — Ніякої наруги.

Дебет лише кивнув.  Кришку підняли ,темрява ковтала все навколо, і спершу Орест навіть не помітив, що жінка всередині лежала у дивній, неприродній позі. Її руки були не на грудях, як мало б бути, а злегка відкинуті в бік .Але Дебет помітив одразу що оббивка на кришці труни пошматована , він глянув на панну , на її руки на плями на білій сукні і зблід та так і не встиг вчасно зупинити товариша .

— Ох, красуне моя… — прошепотів Орест, ковтаючи важке повітря, і жадібно простягнув руку до кольє. Смикнув з силою на себе , коли раптом щось холодне, живе, міцно стиснуло його зап’ясток.

Орест закляк. По хребту прокотився липкий страх, волосся на потилиці стало дибки. Він не встиг навіть відсахнутися, коли вона відкрила очі. Крізь нерухомі вії блиснули зіниці — мутні, але живі. І в наступну мить леді Амарета різко вдихнула повітря, з моторошним, рваним свистом, ніби пробуджувалася після довгого забуття. Орест і Дебет заверещали майже одночасно. Потім обидва кинулися видиратися з ями, розгрібаючи слизьку землю руками. Грунт зрадницьки вислизав між пальців. Орест підсадив Дебета і той вискочивши з ями позабув про товариша та чкурнув з швидкістю на яку мало хто був здатен. Орест вилаявся і зрозумів що тепер кожен сам за себе . Йому вдалося зачепитися за коріння старого куща, підтягтися вгору — але кущ вирвався, і він з криком полетів назад просто в труну.

Нежить — леді Амарета — видала такий пронизливий вереск, що в нього в жилах застигла кров.
Серце зупинилося, свідомість пішла врозтіч, а язик сам, без участі розуму, почав повторювати молитву Всеблагій, ковтаючи слова від страху.

— Світла Вершителько, порятуй… свята милосердна, збережи… — шепотів він, скачучи вздовж земляної стіни в марних спробах вибратися.

Дебета й слід простив — той, вибравшись перший, уже десь нісся між могилами, волаючи, мов недорізане порося, й перестрибуючи через надгробки так, ніби за ним гнався сам Пекельний князь. Орест знову послизнувся й гепнувся на дно. Земля липла до обличчя, дихати ставало важко. Зрештою він просто забився в куток ями, обхопив голову руками й заплакав. Нежить раптово замовкла. Тиша впала така, що чути було лише власний хрип і стукіт серця.

Зараз вона мене їстиме, — промайнуло в голові.

— Будь ласка… — видихнув він, захлинаючись слізьми. — Не чіпай мене… у мене ж діти…