Глава 9

Орест ледь не посивів від страху. Кремезний силует пана, освітлений блискавками, відкидав навкруги химерні тіні, свідомість в стані сп'яніння щедро  домальовувала їм роги та хвіст.
Голос, який лунав крізь шум дощу, здавався не людським — глухим, потойбічним, таким, що пробирав до кісток. Затуманений алкоголем мозок просто відмовлявся складати ці звуки у слова, натомість перекручував їх,спотворював , і уява Ореста малювала, що пан творить якесь жахливе заклинання.

— Батюшки, як же це моторошно, — не витримав Орест, стискаючи в пальцях амулет захисту що йому колись подарувала мати. — Як думаєш, це якийсь бісів обряд? Може, він її з могили підняти хоче?

— Навряд це йому під силу, — ледь стримуючи тремтіння, пробурмотів Дебет. — Мені здається, він у дзуську п’яний і просто щось бурмоче… важко розібрати. Тихо, — він приклав пальця до вуст і нахилився вперед намагаючись розчути що саме каже молодий пан.

Вітер гойдав гілля, дощ стікав по камінню, і серед цього шуму почали розпізнаватися окремі слова.
Орест і Дебет затамували подих.

— Слухай, — прошепотів Дебет, визираючи з-за каменю.

Демон стояв над свіжою могилою, похитуючись, і розмовляв — чи, радше, скандалив — із мертвою дружиною:

— Ти це навмисне зробила, так?! — його голос прорізав ніч. — Знайшла спосіб мені дошкулити, еге ж?
От як мені тепер усе це пояснити батькові? А твій неадекватний татусь… він же все тутечки з землею зрівняє! Яка ж ти, врешті, егоїстка, Амарето…

Слова звучали дико серед нічного кладовища. Орест перезирнувся з Дебетом, і обидва майже одночасно ковтнули слину.

— Не знаю чи нам можна це все чути, — прошепотів Орест. — І подітись нікуди...

Дебет лише мовчки кивнув. 

— І чим ти була невдоволена? — гаркнув пан, голос рвався від суміші люті й відчаю. — Що я дівок тягав? Та який же пан того не робить? У тебе було все — і коштовності, і сукні... жили б кожен своїм життям і горя не знали, та ж ні! Ти ж навмисно того сонного зілля перебрала , мабуть що б мене позлити ? Що б звернути на себе увагу хоча б таким безглуздим чином ! Та щось пішло не так , егеж ?

І він вдарив кулаком по могильному каменю — з усієї сили. Камінь із хрускотом розсипався на кілька великих шматків, ніби був не з граніту, а з якогось гіпсу.  Орест і Дебет одночасно скрикнули, притиснувшись одне до одного, наче у пошуках хоч якогось захисту. На щастя для них, їхній зойк потонув у розкаті грому — і демон нічого не почув.

Тавін, наче геть спустошений, підповз до могили навколішках. Руки тремтіли, він намагався зібрати розбиті шматки пам'ятника, докладав їх один до одного, ніби уявляючи, що зможе склеїти їх назад .  Але камінь не можливо було відновити — як і те, що він втратив. Потім голос прорвався з нього — спершу низький, потім — витягнутий, рваний, як у пораненої тварини:
— Повернись, Амаретто... будь ласка... Мені хоч самому в петлю лізь тепер... — завив він, і в його словах не було вже ні гордості, ні жаги влади — тільки голий страх за власну дупу.

Орест і Дебет дивилися, і в їхніх очах змішалися жах і якесь нестримне невір'я. Тавінар — пан, демон, той, хто ніколи не показував слабкості — тепер скрючився біля могили, з розбитим надгробком в руках, і благав про неможливе. Невже той граф , що батько панни , дійсно такий страшний чорт ?