Глава 8

Зайнявши місце під розлогим дубом, що, наче старий сторож, стояв біля воріт кладовища, вони вмостилися так, щоб їх не заливало дощем. Звідси було добре видно і дорогу що вела до села, і темні вікна маєтку. Пляшка спорожніла швидше, ніж вони сподівалися, і обидва щиро засмутилися, що не мають ще однієї.
Дощ стукав по листю, розтікався по землі, а вгорі на третьому поверсі маєтку усе ще горіло світло.

— І що він там робить, га? — буркнув Орест, витираючи рукавом обличчя.
— А що робить будь-який демон, коли жінку поховав? — гмикнув Дебет. — Розважається.
— Зі тими служницями?
— А з ким іще? Святого в ньому — ні краплі.

Дебет зле сплюнув під ноги , і що з тими демонами не так ? Але раптом світло у вікнах господарських покоїв згасло. І тільки одинокий вогник замерехтів на третьому поверсі — тьмяний, тремтливий.

— Дивись, — шепнув Орест. — Вогник.

Світло повільно рухалось — немов хтось ніс свічку, переходячи з кімнати в кімнату.
Спочатку воно ковзнуло повз кілька вікон угорі, потім спустилось нижче.
І врешті зникло — на мить, аж поки не з’явилося знову, вже на першому поверсі. Коли задні двері маєтку розчинились і в темряві промайнула кремезна фігура, хлопці нарешті зрозуміли.

— Пан… — прошепотів Дебет. — Пан іде на кладовище.

— Що? — Орест нахилився вперед, очі від страху розширились.

І справді: Ланденот ішов просто до воріт, похитуючись. Напівроздягнений, без плаща, з пляшкою в руці.
Дощ стікав по його обличчю, але він не зважав. Йшов просто, зрідка спотикаючись, наче його щось вело. Орест і Дебет одночасно відскочили глибше за дуб, у тінь. Навіть дихати перестали.

— Ти глянь на нього… — прошепотів Дебет. — Посеред ночі, п’яний, і на кладовище…

— Демон, — коротко відповів Орест стиснувши плечами , наче одним цим словом пояснювались будь які дивацтва . — У них мабуть свої рахунки з мертвими.

Вони спостерігали, як пан повільно пройшов крізь дощ, штовхнув ковані ворота й зник у темряві між надгробків. Холод пробіг по спинах обох, і навіть випивка вже не гріла. Орест тихо вилаявся — і пірнув услід за демоном у прочинені ворота кладовища. Дощ шелестів по листю, земля чвакала під ногами, але він рухався майже безшумно, ковзаючи від одного дерева до іншого, від надгробка до надгробка.

Дебет позаду сердито бурмотів крізь зуби, намагаючись не відставати:
— Ти куди, довбню?! Ти здурів, чи що?!

Орест обернувся і приклав палець до губ:
— Тихше! — шепнув, ледь чутно.

Потім кивком покликав його ближче. Разом вони засіли за стіною старовинного склепу — кам’яного, з облущеним гербом Ланденотів і зарослими мохом барельєфами. Звідси добре видно було свіжу могилу леді Амарети, темну пляму землі і свіжий могильний камінь над нею.

— Хочу дізнатись, що цей чорт задумав, — прошепотів Орест, відчуваючи, як у грудях калатає серце.

Він говорив, не відриваючи погляду від постаті пана, що стояв просто перед могилою дружини.
Дощ падав йому на голову, струменями стікав з волосся, але демон стояв непорушно, наче статуя. А потім він заговорив. Його голос, низький і глухий, рознісся по кладовищу, змішуючись із шумом дощу.
Слова були незрозумілі — не людська мова, не ельфійська... Від тих звуків холодом пройняло до кісток. Дебет стиснув  захисний амулет під сорочкою, Орест затамував подих.

— Ти це чуєш? — ледь ворухнув губами Дебет.
— Чую, — прошепотів Орест. — Але, клянуся, волів би не чути…