Глава 7

Але думка про те кляте кольє не давала Оресту спокою. Вранці він з власної ініціативи взяв участь у похованні — сам копав яму, ще й Дебета до цієї справи затягнув. Друг ентузіазму, звісно, не виявив: бурчав, кривився й похмуро дивився на Ореста, не розуміючи, чого тому раптом так приспічило перед паном вислужуватись.

А Орест не зводив очей з труни. Стоячи під дощем, він не відчував ні холоду, ні вогкості. Затерплі ноги, змерзлі руки, мокрий комір — усе не мало значення. Він просто чекав того моменту, коли її нарешті накриють кришкою.

Ось зараз… ось знімуть той гарнітур. Бо хіба ж можуть поховати з таким багатством?

Але його не зняли. Кришка з глухим стуком опустилася. За традицією чоловік мав увігнати перший цвях — і пан Ланденот зробив це холодно, без жодного виразу що міг вказати на наявність в нього почуттів . Демон , що з нього взяти . Потім Орест сам забив решту, мовчки, рівно, не думаючи ні про що.
Разом з іншими вояками опустив труну в яму й засипав сирою землею, яка ще парувала від дощу.

Решту дня всі поминали пані Амарету. Точніше — мовчки напивалися, кожен у своїх думках.
Після кількох чарок у залі повеселішало: люди наче почали забувати, з якого приводу зібралися. Покоївка пані Амарети вже сиділа на колінах у пана, дозволяючи йому безсоромно її мацати просто при всіх. Ще через годину хтось розсміявся, через три — дістали гітару. Пісня, сміх, алкоголь — і смерть відступила десь у тінь, як завжди буває після похорону.

Орест і Дебет сиділи біля дальньої стіни, як і вся прислуга. Орест сьорбав свою чарку, втупившись у темну стіну, і все думав про те кольє. Думка свердлила мозок: закопати таке в землю — просто божевілля! Він озирнувся — усі зайняті, ніхто не дивиться. Нахилився до Дебета й знову завів ту саму розмову, вже вп’яте за вечір:
— Просто срати золотом у землю, га? У той самий час, як простий люд ледь кінці з кінцями зводить...

Друг гмикнув і поплескав його по плечу:
— Ти вже знатно набрався, Оресте. Поминки до кінця йдуть. Ходімо краще прогуляємось, га? Провітришся трохи, перш ніж до своєї Магди сунутись. Бо якщо з’явишся в такому стані — отримаєш, як минулого разу.

Орест криво усміхнувся, але встав. Думка про Магду — єдину, хто чекав його вдома, — трохи протверезила. А страх зустрітися обличчям з її пательнею трохи пришвидшив рухи , наче кпин під сраку.Але прихопити з собою з панського столу повну пляшку він не забув . Та навіть коли вони вийшли з задухи поминальної зали під прохолодний вечірній дощ, думка про коштовне кольє не залишала його ні на мить. 

— Давай відкопаємо її? — раптом прошепотів Орест, ледве чутно, наче хтось міг почути.
Дебет аж відсахнувся, очі розширились від несподіванки.

— Ти при своєму розумі? — прошепотів він у відповідь. — Брате, це в тобі алкоголь говорить.

Орест усміхнувся криво, але голос у нього був твердий:
— Ні, я цілком при собі. Я про це думав ще до того, як випив. Вночі в дощ на те кладовище ніхто не сунеться. Ми тихенько, обережно її викопаємо, знімемо гарнітур і назад закопаємо. Мертвим коштовності не потрібні. А нам ці гроші ой як зайвими не будуть.

Дебет мовчав. Він бачив, як Орест дивився на кольє — не як на прикрасу, а як на шанс. У Дебета теж були нездійсненні мрії , і гроші були ой як потрібні .То ж сам того не помічаючи він почав чути в словах п'яного товариша нотки раціональнсті.

— Ти розумієш, — прошептав Дебет, — що це святоборство?  Це ганьба, брате. Якщо попадемось — нам не сорочку порвуть. Нас на каторгу відправлять .

— Я знаю, — відповів Орест хапаючи зі столу повну пляшку і ведучи друга до виходу на вулицю . — Ризик є. Але коли ще? Могила свіжа , та і дощ змиє всі сліди , ніхто нічого не помітить .

Вони вийшли надвір — дощ стуком холодних крапель приглушував останні голоси з поминальної зали. Десь над кладовищем висів густий туман; ліхтарі кидали каламутні круги світла в калюжі. Орест зубами витяг корок з пляшки і ковтнув палючої рідини , а тоді простягнув другу .

— Та й як ми її дістанемо? — знову буркотнув Дебет, намагаючись знайти причину відмовитись. — Вони ж пильнують. Охоронці п’ють у залі, але раптом хтось піде на кладовище …

— Ми обудемо обережні, шанс що вночі і в дощ хтось рипнеться на кладовище мізерний. — Орест говорив з ентузіазмом , і з посмішкою сповненою передчуття. — Служниця та покоївка вже пішли з демонякою у панські кімнати — бачив я. Хто-небудь може подивитись у вікно —  але не сьогодні , сьогодні всі будуть п'яні , та і серед дощу та темряви ніхто не роздивиться. Бачиш , ніч яка темна , все небо хмарами затягнуте . Ідеальні умови .

Дебет проковтнув гірке пійло і, попри все, пом’якшав — не тому, що поділяв ідею, а бо знав Ореста: коли він чимось захопився, назад дороги немає. Після чергового ковтка алкоголю , ідея вже не здавалась такою неправильною.

— Ладно, — промовив нарешті Дебет тихо. — Але тільки одне: беремо лише те, що видно — прикраси, що на ній. Ніякої дурні з рештками, ніяких  пошуків «брильянтів під сорочкою». І ніякої наруги. Зрозумів?

— Тільки прикраси, — пообіцяв Орест, і в його голосі проскочила майже образа . — Ніякої наруги. Ми ж не збочинці якісь.