Глава 6

ранок минулого дня 

Дебет і Орест були звичайними охоронцями. Робота не з найгірших: платили вчасно, годували пристойно, а головне — без зайвої напруги. Пан Ланденот, щоправда, рідкісне падло. Зарозумілий, зверхній і пихатий . Але, як казав Орест, «з грошима навіть чорт може бути приємним у спілкуванні».
Демон, мать його. І не якийсь там п’яниця з нижчих кіл, а справжній — із силою, що могла б зрівнятися з вищими аристократами. Такого, навіть якщо не поважаєш, — слухаєшся. Бо страшно.

Та все ж був у нього й плюс. У справи прислуги він не втручався. Столове срібло не рахував, з кухні не виганявв, та і в фінансах порядку не мав , управитель з економкою періодично оббирали його , а той і не здогадувався. Сказати по правді, кращого роботодавця годі було й шукати.

Одружився він, правда, якось тихо. За вказівкою батька, кажуть, на милій дівчині — дочці якогось нетутешнього графа з недуже гарною репутацією.  Але шлюб вигідній, що не кажи: і землі, і статки, і ділові зв’язки — усе при ній. Та ще й великий шанс титул успадкувати , якщо у батечки нащадків більше не народиться. Майбутній  барон мав би усвідомити своє щастя . Та куди йому , він звичайно і раніше був не подарунок – вічно в бійки ліз та служниць псував , нерви знатно матінці потріпав . Але якось зник на пів року , а тоді повернувся додому геть іншим, наче в самому пеклі побував. І мабуть в тому пеклі всім заправляла якась баба бо він став на дух не переносити все що спідниці носить , принагодно вказуючи кожній жінці на її місце. То ж і дружину не надто ніжностями балував.

Леді ж Амарета була його повною протилежністю. Мила, вихована, із тих, що не підвищують голосу навіть тоді, коли мають на це право. Вона прагнула навести лад у його домі — розкладати все по поличках, прикрашати зали квітами, влаштовувати вечори. Та Ланденоту подібні ініціативи були, м’яко кажучи, не до смаку. Батьки пана залишили молодят вдвох після весілля і поїхали жити в столицю . Родичі ж зі сторони нареченої жили надто далеко що б мати змогу втручатись у справи молодого подружжя. Те що пан їх навіть не повідомив про смерть дочки , підсипало олії в вогонь і так небезпечних чуток.

Тож Дебет і Орест пообіді смакували пікантні подробиці ,тихо  доки ніхто не чув:
— Кажу тобі, він сам її вбив, — шепотів Дебет, — ніхто з людей навіть у спальню не заходив.
— Та не нагнітай. — відповідав Орест. — Може, серце не витримало.
— А може, отруїв. З ним — усе може бути. Мутний тип , та ще і демон . він же її на дух не переносив.

Тіло знайшли вранці. Ще навіть  не встигла охолонути. Лежала на зім’ятих простирадлах, така гарна, що навіть за життя такою не була. Як фарфорова лялька. І чомусь здавалося, що ось-ось розплющить очі.

— Ще красивіша, ніж за життя, — сказав тоді Орест.
— Та він, дурень, не гідний був і тіні її, — відповів Дебет, осязаючи себе знаком богині–матері. — І чого йому не вистачало?

Бо все при ній було: і врода, і розум, і манери . Єдиний «недолік» — людина. Так, трохи обдарована магічно, але все одно — людина. І як тільки у чистокровного архідемона могла народитись дитина–людина , було загадкою для всіх . Адже всі на Еттірі знапли той закон природи  – діти демонів це завжди демони . Але після того як особливо говорливі втратили свої язики , чутки про графа Лімбута не наважувався відкрито розповсюджувти ніхто . Хоч всі розуміли що його людська дружина дівчинку просто від когось нагуляла . Проте Лімбут нічого і чути не хотів , навколо ширились чутки що та людська відьма його якось приворожила , тому він і не визнавав очевидного і любив Амаретту як рідну дочку. Та це виняток із правил , бо  зазвичай демони людей ніколи за рівних не вважали. Та й не дивно. Ще кілька десятиліть тому люди тут були навіть тавра раба не гідні , прирівнювались мало не до худоби. А все через те що дуже швидко старіли і ставали нездатними свої обов'язки виконувати , то ж заможні демони на місце прислуги любили обирати більш довгоживучі раси, або хоча б магів ті хоч жили під триста років , навідміну від звичайних людей що вмирали на сьомому десятку . Лише останній імператор наважився змінити це — наділив правами, свободами, дозволив вільно працювати й навіть володіти землею. Але старі звички помирають важко. І для таких, як Тавінар Ланденот, людська жінка — це не дружина. Це мало не ганьба. Тут ситуацію рятував тільки страх перед її татусем .І чому леді Амаретта не поскаржилася йому коли зрозуміла якого фрукта отримала в чоловіки ? Для всіх то було загадкою , можливо сподівалась що рано чи пізно щось у її сімейному житті зміниться , а може була з тих що , ну знаєте , любить по жорсткіше . Мазохісти , чи як вони називаються.

Та в такий скорботний день про небіжчика прийнято казати або добре , або нічого. Леді Амарету поклали в  сільському храмі , де кожен охочий міг підійти до відкритої труни, аби попрощатися. Тут вона мала провести ніч, поки жреці співатимуть погребальні молитви. А зранку її поховають на старовинному кладовищі за маєтком Ланденотів — там, де спочивають усі їхні предки.  

Орест і Дебет теж прийшли до крипти. Так було заведено: навіть охоронці мали віддати останню шану пані дому. Амарета лежала у традиційній білій сукні — наречена для потойбічного світу. Біле їй личило: бліда шкіра, м’які риси обличчя, темне волосся, розсипане по плечах. Вона виглядала не мертвою — просто сплячою. Орест, стоячи поруч, раптом завмер. Його погляд зачепився за коштовне кольє на її шиї. Дорогоцінне каміння виблискувало в світлі лампад, відкидаючи червоні відблиски на її шкіру. Невже її з цим багатством поховають? Він одразу впізнав ту прикрасу. Саме це кольє подарував пан Ланденот своїй нареченій на заручини. Батько Ланденота тоді замовив цілий гарнітур у якогось відомого столичного ювеліра в якого все коштувало втридорого. Кольє, сережки й браслет — робота настільки тонка, що весь маєток тижнями обговорював вартість тієї покупки. Орест ковзнув поглядом нижче — тонкий браслет блищав на зап’ясті, а вуха прикрашала пара знайомих сережок. Усе було на ній. Він стиснув губи бо ледь не присвиснув. Невже пан справді хоче закопати таке багатство в землю?