Глава 5

Ранок того ж дня

Тавінар Ланденот 

Я стою над тілом своєї дружини. Її ще навіть не накрили кришкою. Вона лежить у відкритій труні, тиха, мов кришталева лялька, надто світла для цього сірого дня. Її волосся кольору теплого , молочного , шоколаду дбайливо розкладене вздовж тіла , вітерець лише злегка ворушить об'ємні локони . Великі карі очі заплющені , наче вона просто спить. Дощ дрібно стукає по лакованому дереву, повільно просочується в мереживо на її сукні. Воно темніє, важчає, але обличчя залишається бездоганним — спокійне, майже святе. Здається, що варто доторкнутись — і вона розплющить очі та почне докоряти мені за усе. А їй є за що ...

Я дивлюся на неї і намагаюся щось відчути. Будь-що. Жаль, злість, провину. Але всередині — лише тиша. Порожня, глибока, як вирита поруч яма. І можливо трохи полегшення. Ми ніколи не любили одне одного . Вона – була мені байдужа , я – був їй огидний. Земля темна, мокра. Купа ґрунту височіє поряд, наче горб пам’яті, який ось-ось зрівняється із землею. Від неї йде запах заліза й дощу — важкий, справжній. Мені навіть подобається цей запах: він чесний. Не схожий на парфуми, якими вона щодня бризкалася – не від того що вони їй подобалися , а від того що знала як мене бісить той запах.

Я чую, як позаду шарудять кроки. Мої піддані — кілька десятків людей, що тримаються на моїй платні, на моїй владі, не на відданості. Вони підходять по черзі, кланяються, хтось кладе на купу квітку, хтось просто знімає капелюха , жінки витирають хустками сухі очі .Їхні обличчя однакові — маски скорботи, які вони вдягають на такі випадки.  Вони не знали її. Та й я не знав. Їхні кроки чавкають у багнюці, одяг прилип до тіл. Дощ не припиняється, він сиплеться з неба вперто, немов нагадування, що сьогодні день скорботи. Я ловлю себе на тому, що дивлюсь не на її обличчя, а на руки. Тонкі, бліді, складені на грудях. Вони здаються надто маленькими, ніби дитячими. Важко уявити що цими самими рученятами вона ледь не задушила мою чергову коханку . Звісно я так просто це не залишив , легкий ляпас швидко привів навіжену до тями , тоді я вперше і востаннє вказав їй на її місце . Більше ми до цієї теми не повертались. В своєму домі я цар і бог , і ніхто не має права мені суперечити , тим паче якась зарозуміла коза що уявила себе хазяйкою. 

Родичі дружини на похорон не приїхали .Бо я ще навіть не знайшов в собі сил що б їх повідомити про цей прикрий інциндент , як і свого батька . Ото мене чекає скандал коли всі дізнаються . Татусь так дотошно шукав мені наречену , з рештою вдалося поріднитися з досить впливовим родом . А тут – таке нещастя . Всього то якихось пів року взаємної ненависті і вона лежить в труні . Хоч би мені не почали приписувати це непорозуміння . Бо свідки наших скандалів і її постійних істерик відшукаються швидко .

Її волосся тепер тьмяне, намокле від туману. Краплі дощу потрапляють на вії, блищать, наче сльози — справжні, ті, яких я так і не зміг в собі викликати.

— Бароне Ланденот, — несміливо промовляє староста, — якщо дозволите, ми почнемо обряд.

Його голос тремтить — не від горя, від страху. Я мовчу, і цього досить. Він киває, подає знак іншим. Жрець знімає капелюха, стає на коліна, читає коротку молитву — не від душі, а тому що так треба .  Я слухаю, не чуючи слів. Мене цікавить лише момент, коли вони закриють цю довбану кришку , увіб'ють кілька цвяхів і засиплють її землею. Я хочу, щоб усе закінчилось. Поки труна відкрита — здається, що вона ще тут . Що ось зараз поворухнеться, розплющить очі, кине свій тихий, сповнений осуду погляд  .
А коли накриють — стане простіше. Можна буде перестати вдавати. Я вдихаю на повні груди вологе повітря. Воно пахне деревом, глиною й кінцем чогось непотрібного. Шкода тільки що цей союз не дав нащадків , адже тепер батько буде завзято шукати мені іншу дружину для продовження свого славетного роду . Та як тут займатися нащадками коли ця дівка дивиться на тебе з таким презирством , і здається що як ступиш ще крок ближче то всі очі тобі повидряпує . Я люблю покірних , тих хто самі в ліжко скачуть і знають своє місце. Був в мене прикрий досвід з воїтелькою , дякую , більше не треба .

— Закривайте, — кажу нарешті.

І коли важка кришка опускається, звук удару дерева об дерево здається мені найдовершенішою музикою у світі.