Глава 4

Після виписки я вже не була тією Катериною, що сміялася, мріяла й уявляла своє майбутнє.
У мені щось остаточно зламалося — не гучно, а тихо, як тріснутий келих, що ще тримає форму, але вже не придатний для пиття. Я повністю занурилася в роботу. Лікарня стала моїм домом, пацієнти — моїм сенсом, а втома — єдиним способом не думати , не відчувати порожнечу .  Я отримувала полегшення тільки тоді, коли рятувала когось іншого. Дивилася на чужі душевні страждання , слухала чужі історії й думала: я можу це витримати, я можу допомогти я сильна. Мабуть, це й було моїм спасінням — чуже життя мало більшу вагу ніж моє власне.

Нечисельні друзі розійшлися самі собою. Ніхто не помітив, коли я зникла з їхніх свят, розмов, планів.
Та я й не прагнула повертатися. Мені вистачало лікарняних коридорів, запаху антисептику, шелесту папок, тремтіння моніторів і втомлених очей людей, яких я витягала з безодні. 

Минали роки. Робота кухарем залишилася десь далеко, у минулому житті, як стара обгортка.
Тепер я носила білий халат, говорила спокійним голосом і дивилася на світ так, ніби він більше не міг мене нічим здивувати. У тридцять п'ять  мене назвали лікарем року. Фотографії, інтерв’ю, похвали — але у цьому натовпі я почувалася ще самотнішою. Я все ще приходила додому й слухала тишу, така одинока, що іноді ловила себе на бажанні залишитися на чергуванні просто для того, щоб не бути вдома.

Поступово я відкрила власну практику. Прийом у невеликому кабінеті з великим вікном і зеленими шторами, чайником і коробкою серветок для пацієнтів, які не могли стримувати сльози. Я навчилася слухати, втішати, радити , давати людям надію та новий сенс життя .

Моє життя текло рівно й передбачувано, як лінія кардіограми у стані смерті. Доки не почалась повномасштабна . Ранки — кава й новини про обстріли, дні — прийоми, вечори — звіти. Я не чекала від світу нічого. Навіть страх давно зник.

Того ранку я як завжди поспішала на роботу. Стояла в пробці, сьорбала вже вистиглу каву, а з динаміків лунала нова пісня Клавдії Петрівни. Хотілося підспівувати — і я підспівувала. Телефон проінформував про  «Підвищений рівень небезпеки». Я навіть не звернула уваги. Останнім часом тривоги стали настільки звичними, що здавалися просто фоновим шумом. Я поправила окуляри, додала гучності… І в наступну мить — спалах. Вуха заклало, щось гаряче пронизало груди, а потім — тиша.Тіло повільно німіло, а темрява обіймала  мене вогкими руками.

Я так і не встигла пожити…
Не кохала, не мала дітей…
І, здається, жодна душа за мною не сумуватиме…

Я прокинулася з криком яким одразу і похлинулася . Повітря не вистачало — легені палали, наче хтось накачав їх вогнем. Навколо — темрява. Така густа, що здавалося, її можна торкнутися . Спершу я подумала, що це все був дурний сон. Що я ще там, у машині, серед уламків скла й навіть відчула запах диму. Але відчуття було надто реальним — холодний матеріал під спиною, м’яка тканина під пальцями.

Я спробувала підвестися — і вдарилася головою об щось тверде. Біль прострелив скроні, а серце шалено закалатало. Спробувала ворухнутися — руки впиралися у стінки, ноги не могли навіть в колінах зігнутись.

Мене охопила паніка.
Я почала бити кулаками навсібіч, дряпати нігтями, шукати хоч якусь шпарину, хоч ковток свіжого повітря. Тканина під пальцями була м’яка, оксамитова , приємна на дотик , вона легко відривалася від дерева до якого була навіщось прибита гвіздками.

— Хтось… — хрипло вирвалося з горла. — Хто-небудь!..

У відповідь — тиша. Мертва, глуха, така, що аж дзвеніло у вухах. Я штовхнула стінку, ще раз, іще — але ящик не рухався. Тоді з усієї сили забарабанила, і звук повернувся до мене глухим відлунням, ніби з-під товщі води , або ж землі ... Від усвідомлення останнього мене занудило . Груди стискало, повітря ставало дедалі менше.Чи могли мене поховати живцем ? Я вдихнула — нічого, лише важкий запах пилу, деревини й рваної тканини. Кожен подих ставав коротшим, кожен рух забирав рештки сил. Голова йшла обертом. Я відчувала, як кров стукає у скронях, як у вухах зростає шум, схожий на далеке море.

Не можна засинати… не можна…треба боротися...

Я вперлася долонями в кришку, спробувала знову зрушити її — марно.
Зір танув, думки плуталися. Десь у глибині свідомості з’явилася думка: так ось як це — вмерти вдруге.

Я зробила ще один вдих — надсадний, уривчастий. Потім ще один. І вже не відчула нічого. Наче почулись якісь звуки зовні , а може то був лише витвір моєї уяви ... Темрява замкнулася довкола, і я пірнула в неї, як у глибоке море без дна.