Глава 3

Коли я прийшла до тями, перше, що відчула — різкий запах ліків. Потім холод. Під долонями — шершавість простирадла, у вухах — ритмічне клацання апарата. Спробувала поворухнутися — біль пройшовся тілом, наче розпечений дріт. Я не одразу зрозуміла, де знаходжусь. Біла стеля. Крапельниця. Тиша, розірвана тихими кроками за дверима. Двері прочинилися — увійшла молода медсестра. Вона глянула на мене й усміхнулась несміливо:
— Ви вже прийшли до тями… Не рухайтесь, добре? Лікар зараз буде.

Її голос лунав десь далеко, крізь ватну завісу. Я хотіла щось сказати, запитати, але замість слів вирвалося хрипке:
— Де… я?

— У лікарні, — відповіла вона, поправляючи крапельницю. — Ви потрапили в аварію. Але все буде добре.

Все буде добре. Ця фраза здалася мені смішною. Вона пролунала, як порожнє відлуння. За кілька хвилин у палату зайшов лікар. Чоловік середнього віку, з втомленим обличчям і теплими, але байдужими очима того, хто бачив подібне сотні разів.

— Пані Липина? — уточнив він, гортаючи історію хвороби.
Я кивнула.
— Ви потрапили під машину. Маєте кілька переломів, але загалом будете жити.

Він зробив паузу. Десь усередині мене вже все здогадалося, ще до того, як пролунали слова. Руки інстинктивно стислися на животі.

— На жаль… вагітність зберегти не вдалося.

Світ навколо завмер. Я вдихнула зі свистом , але повітря не дійшло до легень. Серце стислося, наче від удару.

— Ні… — видихнула я. — Це помилка. Ви… ви не розумієте. Це було щойно… я навіть…

— Ми зробили все можливе, — перебив він тихо. — Травма була надто важкою .

Я відвернулась до стіни, ковтаючи сльози, які не хотіли виходити. В голові пульсувала лише одна думка: чому знову я?

Він мовчав кілька секунд, потім додав:
— Є ще дещо, про що я повинен вас попередити. Під час операції нам довелося… видалити частину тканин. Наслідки складні. Ви більше не зможете мати дітей.

Усе. В одну мить — усе. Тіло, яке ще вчора носило в собі життя, тепер стало порожнім. Мертвим усередині. Я не плакала. Просто лежала, дивлячись у білу стелю, поки слова лікаря розчинялися в повітрі.

— Ми призначимо вам заспокійливі, — сказав він, відступаючи до дверей. — І, будь ласка, не залишайтеся наодинці. Знайдіть когось, із ким зможете поговорити.

Знайдіть когось… Я всміхнулась. У тому світі, де я жила, «когось» давно вже не було. Двері зачинилися.
Медсестра мовчки поправила ковдру, тихо вийшла. У палаті знову запанувала тиша. Я лежала нерухомо, слухаючи, як у вухах стукає кров. Десь глибоко всередині мене зароджувалася крижана твердість — не сила, ні, а саме байдужість.

Після того дня я більше не відчувала ні болю, ні любові, ні страху. Лише порожнечу.