Глава 2

…Одного разу я пішла на цілодобове чергування.
Усе йшло, як завжди: огляд пацієнтів, історії хвороб, холодна кава й сухий сендвіч, який так і не встигла з’їсти. Та ближче до ранку мене раптово накрило дивне недомагання — паморочилося в голові, нудота, тремтіння в руках.

— Ти б лягла, Катю, — сказала чергова медсестра, Таня, — ти бліда, як стіна.
— Та то нічого… мабуть, недосип, — махнула я рукою, але, стоячи в убиральні, тримаючись за раковину, відчула, як серце шалено калатає.

Десь глибоко всередині народилася тривожна і одночасно радісна думка. Я вийшла в коридор, глянула на Таню:
— Трохи прикрий, мені треба в аптеку. Зараз.
— Аптеку? О четвертій ранку? Що сталося , може у нас в аптечці є ?
— Навряд… — я гірко всміхнулась. — Я не довго.

Через пів години я стояла в ординаторській із дрібним пакетом у руках. Тест лежав на столі, поки я ходила колами, боячись навіть дихнути. І коли дві чіткі смужки проступили на білому пластику, мені здавалося, що серце вибухне від щастя.

— Тань, — прошепотіла я, виходячи до неї в коридор, — я… здається, вагітна.
Вона на мить застигла, а потім кинулась мене обіймати.
— Ти серйозно?! Катю, це ж прекрасно!
— Так… — у мене тремтів голос, — я навіть не вірю, що це правда. Як краще сказати Олегу ?
—  Олег буде найщасливішим чоловіком у світі! — засміялась Таня, притискаючи мене до себе. — Іди додому, відпросись , я думаю всі зрозуміють . Ми тут самі справимося.

Мене справді відпустили раніше. Я вийшла на вулицю, де ще стояла тиха передсвітанкова темрява, і відчула, що життя — дивовижна річ. У повітрі пахло холодною весною, десь далеко прокидалося місто. Я викликала таксі. Коли водій запитав адресу, я ледве стримала усмішку:
— Додому, будь ласка.

У дорозі я сиділа, обійнявши сумку, й подумки уявляла, як усе буде. Я відкрию двері, скину пальто, підійду до ліжка, поцілую Олега в щоку. «Коханий, у нас буде дитина», — скажу тихо. Він спершу здивується, потім усміхнеться, як завжди, коли не знає, що сказати. А потім підхопить мене на руки й закрутить посеред кімнати, сміючись, як у фільмах. Я вже навіть уявляла, як він купить маленькі пінетки й принесе їх, як найцінніший скарб. Я дивилася у вікно таксі, і кожен ліхтар здавався теплішим, ніж зазвичай. Здавалося, життя нарешті дало мені шанс – в мене буде справжня родина , я подарую своїй дитині ту любов якої ніколи не мала сама .П’ята ранку, сонне місто, порожні вулиці — і я, що вперше за багато років справді щаслива.

…Я ще не знала, що за пів години усе це крихке щастя зруйнується назавжди.

Таксі підкотило до під’їзду, коли небо тільки починало сіріти і займатися першими променями світанку.
Я розплатилася, подякувала водієві й застигла на мить біля дверей.  Хотілося зробити цей момент особливим. Можна, сказати ніжно: «Сонце, я принесла тобі найкращу новину у світі».

У квартирі панувала тиша, лише тьмяне світло світанку пробивалося крізь фіранки. Я зняла пальто, тихо поставила сумку біля дверей і пішла у спальню. Він ще спав — на боці, обійнявши подушку.
Сонне обличчя, спокійне, рідне… Моє серце ледь не розтануло. Я нахилилася, хотіла його поцілувати, але спершу засміялась уголос — нечутно, тихо, як дитина. Пірнула під ковдру, ковзнула ближче, торкнулась його плеча — і він поворухнувся. Обійняв, сонно пробурмотів:
— Ти вже повернулася?..

Я кивнула, хоча він не бачив, і хотіла щось прошепотіти. А тоді… за його спиною хтось ворухнувся.
Чиясь рука — тепла, оголена — обплела його з іншого боку. Пальці наштовхнулися на мої. Ми підскочили майже одночасно — я, він і… Марина. Моя Марина. Найкраща подруга. Медсестра з приймального відділення. Та сама, якій я довіряла все — навіть свої найпотаємніші секрети. Єдина рідна мені людина , після нього.

— Катю… — вирвалося в неї, і вона відсахнулася, притискаючи ковдру до грудей.
— Це не те, що ти думаєш, — прохрипів Олег, опускаючи очі.

Я не пам’ятаю, що відповіла. Може, нічого. Мені здалося, що звук у світі просто вимкнули. Ні крику, ні сліз — тільки тиша, така щільна, що нею можна було задихнутися. Я одягалася мовчки. Шкарпетки, светр, пальто — усе повільно, обережно, щоб не впустити себе остаточно. Сумка впала з ледь чутним стуком. Я підняла її, не підводячи погляду.

На виході він крикнув:
— Катю, зачекай!
Але я не зупинилася.

Сльози зрадницьки застилали очі, я бачила лише плями кольорів — світло, сходи, двері під’їзду. Повітря здавалося крижаним.

Я не пам’ятаю, як вибігла на вулицю. Не пам’ятаю, як опинилася на дорозі. Лише писк гальмів , удар і суцільна темрява.