Глава 1

Якщо ви раптом прийдете до тями, лежачи в труні, то перше, що відчуєте — це нестерпну задуху.
Потім відкриєте очі — і зіткнетесь із непроглядною темрявою. Спробуєте підвестися — і вас охопить панічна атака, бо виявиться, що ви замкнені у вузькому ящику з підозріло м’якими стінками, оббитими тканиною.

Це... оксамит? — майнула недоречна думка.
Пальці судомно зашкрябали по стінках, здираючи тканину, шукаючи бодай найменшу шпарину.

Я ще не розуміла, де знаходжуся. Спробувала штовхнути стінки, розхитати цей ящик — марно. Він був непохитний, наче з суцільного каменю. Я щосили забарабанила кулаками, але звук був глухий, немов долинав з-під товщі води. Спробувала закричати — та легені запекло від нестачі повітря, і я закашлялась. Коли нігті були здерті в кров , а за шматтями оксамиту так і не віднайдено жодної шпаринки . Я у відчаї підвелась на лікті і з усієї сили вдарилася головою об кришку. Незнаю що я хотіла в той момент ... мабуть вбитися . У роті з’явився металевий присмак крові, що змішався з солоними слізьми, які щедро лилися з очей. Безнадія стисла серце сталевими лещатами .

А перед внутрішнім зором... пронеслося все моє нікчемне життя. Немов в якомусь шаленому калейдоскопі закрутились спогади — не яскраві, не щасливі, а ті, що пахли дитинством, пилом шкільних підручників, зрадою  і самотністю.

Я — Катерина Липина.
Звичайна дитина вічно зайнятих батьків. Мені здавалося, що якщо я стану відмінницею, вони почнуть мною пишатися. Я старанно зубрила, намагалася бути «правильною», хорошою дівчинкою — але ніхто цього навіть не помічав. І коли я зрозуміла, що нікому до мене нема діла, просто перестала старатися. Виявилось — їм і справді було байдуже.

У п’ятнадцять я зв’язалася з не найкращою компанією, пофарбувала волосся у кислотний колір і малювала очі так, щоб люди навіть здалеку мене помічали. Мама поїхала на заробітки в Італію, батько спивався. Я отримувала від матері гроші щомісяця , проте вони не могли замінити мені живого спілкування . То ж у сімнадцять я вже працювала — хотілось довести що чогось варта .

На зап’ястках залишилися ледь помітні шрами — пам’ять про той час, коли я намагалася вкоротити собі віку. Навіть тоді, коли я лежала в лікарні, нікому не було до мене діла , мати подзвонила лише що б сказати як я її розчарувала, та яка я невдячна за все що вона для мене зробила .. Тоді я вперше зрозуміла: у цьому світі я сама. І просто викреслила батьків зі свого життя.

Спочатку було страшно. Порожнеча душила, як тісний комір, але з часом ставало легше. 
Старі друзі зникли — наче одяг, з якого я давно виросла. Я перефарбувала волосся в темний шоколад, змила готичний макіяж, зняла пірсинг і яскраві лінзи та вперше за довгий час подивилася у дзеркало. На мене дивилася сіра, тиха, непримітна дівчина в товстих окулярах . І мені навіть сподобалося бути непомітною , уваги і схвалення я більше не шукала.

Я працювала офіціанткою, одночасно навчалася на кухаря. З’явилися нові знайомі, але вони так і залишилися просто знайомими — не друзями, не близькими. День, коли я стала кухарем у відомому столичному ресторані, був одним із найщасливіших у моєму житті. Я відчувала, що нарешті чогось варта , наступна сходинка шеф–кухар і я відчувала себе до неї як ніколи близькою. Та згодом у мені зародилася інша мрія — стати психологом. Допомагати таким, як колись була я сама: зламаним, розгубленим, непотрібним. Ця думка стала моїм якорем. Відчуття, що я можу бути корисною, що буду допомагати іншим — ні з чим не зрівняти. Хотілося більшого. Я прагнула стати справжнім лікарем. І, зрештою, здійснила цю мрію. Шість років наполегливого навчання на факультеті загальної медицини, два роки інтернатури в психлікарні — і все це без відриву від роботи в ресторані. 

Іноді, пізно ввечері, я ловила себе на думці, що, мабуть, хотіла б мати когось поруч… Але якось не складалося. Було кілька хлопців та усі стосунки закінчувались рано чи пізно – нічим. Мабуть, так уже судилось. А може, варто було чесно визнати: я не красуня. Робота кухарем позначилась на моїй фігурі не в кращий бік.

На останньому курсі медичного я зустріла Олега. Він був для мене богом. Красивий, розумний, згодом неодмінно мав стати успішним лікарем. Чому він звернув увагу саме на мене — я не розуміла. Але в ту мить мені знову захотілося бути «хорошою дівчинкою», догоджати йому в усьому. Я титанічними зусиллями схудла, працювала понаднормово, щоб гарно виглядати, щоб мати змогу смачно готувати для нього та оплачувати для нас квартиру , щоб бути корисною.Його опорою та підтримкою. У домі завжди було чисто, пахло випічкою, будь-які забаганки Олега виконувались миттєво. Йому треба було вчитись то ж працювати він не міг , жили на мої кошти . Скромно одружилися , я все жила в очікуванні що Олег скоро стане лікарем і теж почне працювати , треба було лише трохи почекати ...

Казка скінчилась в одну мить .