Розділ 9. Асоціації.

День перший.

Яка ж вона гарна.

Волосся, кольору смоли, розповзається зміями в різні боки по подушці. Легка усмішка на її вустах, що діадема, — є її окрасою. Лебедина шия. Тендітні пальчики. Вона вся — легкість і грація. Вона найпрекрасніша із людей, котрих мені доводилося бачити.

Вона — немов ілюзія, яка тобі настільки дорога, що ти боїшся її втратити.

Вона — немов ідеал усіх ідеальних.

Вона чарівна фея із моїх снів...

Між іншим, яких я не бачив...

— Йосип-босий! — лаюся тихо, бо ж розумію, що щойно було.

На мить я замилувався своєю провідницею і забув, що насправді я у грі. Дивлячись, як дівчина спить, мимоволі нібито припинив існувати, бо почав... закохуватись у неї?

Я не знаю, як так трапилося, що на думку спало таке усвідомлення. Не знаю, що в ній мене зачепило. Не розумію, як знаючи її (і навіть не її саму, а лиш її ігрового аватара), мені вона почала імпонувати, як жінка.

Я прокинувся раніше за неї — і це все сталося нібито так і треба, так плавно, так природньо. Я не зміг протистояти сам собі та своїм внутрішнім бажанням, які виникли зненацька і нізвідки.

Коли думка про симпатію до красуні була сформована, я проаналізував, які відчуття вона викликала в мене вчора, як я сприймав її. І виявилось, що ще вчора симпатії не було.

Наше знайомство було дивним. Вона ігнорувала мене більшість часу. Представилася Еліною, підтвердивши, що вона моя провідниця, запропонувала бути гостем її кімнати і все. На питання, які я їй ставив, перший час не відповілала і тільки ближче до вечора (втім, я не певен, можливо це був ранок, бо вікон у її кімнаті не було і це ж, все таки, гра), потроху надала мені деяку інформацію.

Еліна навчила та частково розповіла мені, як треба жити у грі. Пояснила, що в її кімнаті діють тільки її правила, а оскільки двері, в які я зайшов, дивним чином зникли, тому я не може вийти звідси і маю їй коритися. Допомогла поринути у перший сон.

Для мене гра та її правила були незвичними. Дещо навіть екстравагантими.

Тут було безліч кімнат гравців. Усі починають з таких приміщень, порожніх, як і я, а потім обживаються там, прикрашають за своїм смаком, як зробила це Еліна. В неї тут були на стінах картини, на полицях купу книг, а просто на підлозі валялись різні речі для рукоділля, письма, вишивання, малювання... І був старовинний програвач. І ліжко з балдахінами та диван. Письмовий стіл, на якому ріс кактус і стояла статуетка із всевидячим оком...

Змінювати щось у кімнатих можуть тільки їх власники. Гості, такі як я, лиш можуть бути спостерігачами за діяльністю мешканця оселі. Якщо ти заходиш у чужу кімнату без запрошення власника — ти потім можеш спокійно вийти звідти, але не можна втручатись у життя цього гравця. А от якщо ти прийшов за запрошенням або дозволу— то вийдеш теж тільки після дозволу власника кімнати. В такому разі гравець, на чій території ти опинився, може залучати тебе до своїх будь-яких занять і просити тебе про допомогу або спільне проведення часу.

Найбільше мене вразило те, що їжі або фізіологічних потреб у грі не було, але сон був присутній. Навіщо спати у грі — я так і не збагнув, але втямив, як це треба робити. Вводиш час сну подумки і твій ігровий двійник, котрий нібито невидимий, але завжди з тобою на зв'язку, вимикає тебе на одну мить, яка начебто тримає певну кількість часу — саме ту, що ти ввів.

Мабуть, це єдине, що поки що мені подобається в цій грі, не рахуючи Еліни. Якби така функція була в реальному житті — я був би невимовно радий цьому. Стимуляція струмом стала вже застарілим методом пробудження, а ось таке було б новим словом у технологіях. Чіткість і шалена швидкість сну, означає, що часу ти матимеш більше на саме життя і те, що тепер можна не хвилюватись, що кудись запізнишся. Проспати вже не вийде.

Взагалі ця гра, котра була популярною в Мегаполісі, і за основу якої взяли Кіт-Кот, була суцільною проекцією ідеального життя.

Тут були лиш розваги і твої улюблені заняття. А ще — всі гравці були ідеальними. Шкіра без рубців. Зачіски, зуби, носи — без пластичних хірургів, косметологів і інших спеціалість мали довершені форми, хоча аватари мали максимальну схожість зі своїми власниками. Навіть я побачив у дзеркалі Еліни, яке теж знайшов у її персональному куточку, що я тут вродливіший, ніж у житті, але суттєво не зміненний.

Оскільки вчора я ввів свій час раніше Еліни, то моя мить й скоріше завершилась. І за цей час, поки я чекав на її пробудження, думав, сидячи на дивані, на якому спав. Чи не через ідеальність мене так захопила ця дівчина? Чи так прекрасна вона у реальному житті? Її гіноїди, Ліна та Лана, були копіями цієї красуні, але насправді не мали й долі шарму справжньої Еліни. А може через те, що мені сподобались її роботи, то й вона настільки полюбилася мною? Просто спілкуючись з ними я чітко розумів, що вони не такі, як я, а от з Еліною все відбувалось інакше. Я сприймав її, як собі рівну... Ну майже.

Але ж вона моя провідниця! Вона ніби керівниця дуже важливого проекту, який мені дорочули. Вона з іншого світу. Для неї спілкування з такими, як я, тобто вихідцями з міст, ніщо інше, ніж робота. І навіть якщо мені вдасться потрапити з її допомогою до Мегаполісу — вона завжди буде кращою, вищою на щабель, розумнішою за мене, бо комплекс меншовартості, відчуваю, буде мені забезпечений...

— Як ти думаєш, чому ми зустрілися саме тут? — неочівано достигає моїх вух голос дівчини, котра щойно розплющила свої ясні оченята.

Зловивши деяку розгубленість, не одразу щось кажу, але не відповісти не можу, так, як здогадуюсь, що від мене хочуть почути:

— Бо ти в Мегаполісі, а мені туди доступ поки що зачинений. Його я мушу ще заслужити.

— Які ж ми відповідальні та старанні, — підвівшись із ліжка, пирхаючи промовляє Еліна. — А інших варіантів не маєш?

— Ні. Ти мене проведеш у Мегаполіс. Ти моя провідниця. Що тут ще додати?

Дівча з ідеальною зовнішністю раптово починає сміятися. Ідеально мелодійним сміхом. І від такої дії я ловлю легкий конфуз.