Розділ 8. Колаборація.

Металеві круглі двері розсунилися автоматично, ніби тут на мене чекали, щойно я скоротив відстань від носка свого взуття до них на останній метр.

Я застиг на місці та дав собі час роззирнутися, боячись, що втрапив у пастку...

Однак ні. Моєму здоров'ю нічого не загрожувало, а попереду мене нікого не з'явилося. Окрім приміщення, схожої на лабораторію.

Я пройшов між рядами стелажів. На них помітив безліч пробірок і... металевих запчастин, серед яких знайшлися кілька лез, що чимось нагадували ті, які вживлені в кістки моїх рук. Висновок, що я потрапив до "операційної", в якій зазнав тілесних змін, спав на гадку впевненно й миттєво.

Несподівано за спиною почувся шурхіт, а слідом слова:

— Нарешті... Ну що? Готовий?

Обертаюся неквапом. Постать штучно створенної Лани постає у всій красі перед очима.

— Чому мене не шукали?

На моє дурне запитання, яке більше схоже на докір п'ятирічної дитини, котра простояла зайву годину в своєму сховку, але про неї під час і після гри у хованки ніхто так і не згадав, ніж на докір втікача, Лана відповідає не одразу. Спершу вона посміхається.

— Ми дали тобі час на роздуми.

Недовірливо відводжу праву брову. Щось на правду це наче схоже, але, водночас, і ні.

Я просидів два дні по кутках, ховався, нишпорив лабіринтами коридорів у надії відшукати шляхи виходу із Зони, але ті, котрі траплялися були заковані або забиті намертво та не піддавалися жодним маніпуляціям. Що й не дивно, адже це місце колись було буцегарнею.

Я думав, що мене знайдуть, наздоженуть і піддаватимуть новим тортурам уже через хвилин десять після моєї метушливої, безрозсудної та спонтанної втечі, а виявляється, що мене й шукати не мали мети.

— Час на роздуми? — перепитую. — І скільки це в годинах чи днях? Може я ще піду погуляю, подумаю? — іронізую, розсердившись на себе, адже гадав, що рятую своє життя, а не марно голодом себе морю. І шматка хліба в роті за ці дні не було. Нічогенькі такі роздуми! Все за канонами будизму. Знав би раніше, чим займався — ще б помедитував, нірвану б пошукав, а не лякався кожного тріску чи хрускіту, сидячі в незручному положені та ховаючись у шпаринах.

Лана на мої вислови й вухом не веде. Стоїть собі з натягнутою, що канат для акробата, посмішкою на ідеальному обличчі й глипає сконцентровано очиськами. А потім різко обертається та йде туди, звідки я прийшов, гукнувши мене:

— Ти вже подумав і надумав, що треба. Ходімо.

Мені нічого не лишилося, крім того, щоб наступні хвилин п'ять слухати відлуння наших кроків. А повернувшись у свою кімнату, в якій за час моєї відсутності нічого не змінилося, я без зайвих вагань узяв із рук своєї супутниці пропоновану нею річ.

— Про ігрові лінзи ти в курсі? — питає вона тепер.

— Бачив подібні, — не заглиблюючись у деталі подарунків Макса, коротко відрізаю. — Що потрібно робити?

— Грати.

— А щодо ефіру?

— Перша пряма відеотрансляція може бути й без слів. Ефект все рівно буде разючий. Як вмикати зрозумієш без підказок. Бажаю успіхів, — зачиняючи мене самотнім у кімнаті, кидає наостанок.

— Мені стоячи грати чи можна лягти? — навздогін викрикую, сподіваючись, що Лана ще затримається хоч на хвильку.

Але якщо б мої сподівання виправдовувались, то я б, ймовірно, не був таким розчарованим життям. Тому все, що я чую від Лани, перед тим, як вона зникає у міждверній щілині:

— Лягай.

І все. Я знов один.

— Отакої. А спитати, чому я не питаю за дядька? Чому погоджуюсь на ці витівки п'яниці, передбачаючи, що мене вплутали в авантюри? Про що думав і яких висновків дійшов? А нагодувати перед грою? А пояснити про правила та особливості гри? Більш нічого не треба було сказати?! — пригнічено звертаюся в міцно причавлені до одвірків двері.

Не минає й секунди, як останні прочинаються.

— Їжа за твоєю спиною. Твій дядько ніякого відношення до нас чи Корпорації не має. А про віртуальну гру та твої висновки говорити немає сенсу. Скажу лиш одне — грати почнеш, щойно заплющиш очі, — обезцінює торбу моїх дводенних думок і вважає не гідним пояснень Лана. Однак повністю вона не заходить в кімнату, тому я бачу лиш її пальці, зшиті з окремих металевих частинок.

Але нігтьова силіконова пластина червоного кольору зщезає вже мить знову. І тепер її голос чується глухим звуком:

— Не роби більше дурниць. А плюси нашої колаборації ти й без нас знаєш. Ти ж хочеш врятувати маму?

На цій мотивуючій ноті наш діалог остаточно припиняється. Я опиняюся у пастці, наче кролик у клітці, і хоч тацю з їжею, а саме зі звичною мені вівсяною кашою, гумовою на смак, та засохшими ягодами чорниці, я знаходжу й справді у кутку кімнати та зважуюсь це все пожувати, але не поспішаю поміщати лінзи в свої очі.

Рішення про те, що я гратиму, я прийняв ще вчора вночі, адже відмовлюватися від того, про що ще не знаю — безглуздо. Шкодувати про свої дії не маю часу, бо життя короткоплинне, тож займатимусь цим вже пізніше, в старості. Якщо доживу.

Та й взагалі, які в мене були варіанти? Якщо я не зміг вибратись звідси за два дні, то навряд чи зможу пізніше. Ці штучні жінки — ось мій ключ назовню, а без співпраці з ними це неможливо.

Про те, що цей довгий процес не несе нічого поганого і що це ніяка не підстава — теж думав, але схиляюся до думки, що це не так. Обіцянки Корпорації — казки, тут мамина правда. По-іншому й бути не може. Щедроти задарма не сиплять в долоні тим, на кого мають дос'є. Але вже добре, що я для них важливий. Інакше б чого я ще живий?

Ну а щодо того, що мій дядько до них не причетний — стало ясно беззаперечно, адже якби було навпаки — мене б було вбито без додаткових годин знайомств. Із цього випливає цікавинка — я в їх справі лиш пішак. І судячи із серйозності та масштабів подій — мені доручать не квест під назвою "помий посуд". А от, що від мене хочуть і яка справа — це вже питання другосортні.

Тож що я можу? Можу намагатися перетягнути ковдру на себе і принести зиск не тільки тим, хто затіяв ці ігри, а й собі. І хоч ризик своїм та маминим благополуччям теж на терезах — але, поки я тут я більше нічого не вдію.