Розділ 10.2. Ліміти.

Два дні минуло швидше, ніж я розраховував. Планував за цей час вгамувати свої, вроздріб розбіглі, почуття та думки, — натомість ще більше заплутався.

А переді мною стояла важлива місія. Я мав убити свою кохану в грі, щоб воз'єднатися з нею в Мегаполісі та забрати туди з собою маму. Таким чином, один мій ганебний, мерзенний та паскудний вчинок зробить усіх нас щасливими...

Втім, чи точно всіх? Мене і маму так, але Еліну? Чи цілуючи мене в тій віртуальній реальності, вона робила це зі своєї волі, за своїм бажанням? Чи цілувала вона так само когось до мене? Подейкували в Місті, що багато персів з інших Міст перебрались у Мегаполіс завдяки Пекельним іграм. Вірогідно у тих щасливчиків теж були провідниці... Сподіваюся, їх не вела Еліна...

Я не мав мети життя в Мегаполісі розпочинати з любовних стосунків, але що ж. Якщо це буде взаємно — я не проти.

А от щодо місії Пекельної гри я поки що проти. Я ніяк не можу зрозуміти, який в цьому сенс? Перевірка на безпринципність чи холоднокровність?

— Це гра. Всього лиш гра. Все відбуватиметься не насправді. Пам'ятай, — налаштовувала мене на впевненні дії Лана. Я не знаю, щоб я робив без неї ці дні.

— А в цій грі не буде забуття, як в попередній віртуальності? — страшилась моя душа у відповідь.

— Ні. Ти залишишся при твердій пам'яті та ясній свідомості. Все-таки, ти вже ж порозумнішав після першого випробування. З тим рівнем IQ, який ти нині маєш, ти отримаєш певні переваги. Більше того — ти станеш досконалішим, ніж будь-коли.

Слова помічниці моєї провідниці мене заспокоювали. Втім серце й досі калатало, не припиняючи. Навіть зараз.

— До початку Пекельної гри година, — попереджає Ліна, закінчився перевіряти стан мого фізичного тіла. — У тебе підвищене серцебиття. Ти хвилюєшся?

Кидаю в диво-гіноїдку їдкий погляд. Не можу зрозуміти, вона глузує наді мною чи й справді не втямить що зі мною таке?

— Ліно, не чіпай його. Йому потрібно зосередитись, — натомість приходить на мій захист Лана та дарує мені свою найприємнішу усмішку.

Здається я починаю розуміти, хто такі Ліна та Лана. Вони не просто персональні гуманоїди Еліни. Вони наче дві її сутності, одна з яких терпко-гірка й бісяча, а інша лагідна та напрочуд ніжна. Побувши з дівчиною в віртуальній реальності я вбачив у ній дві такі сторони, але тільки зараз дійшов висновку, чому саме таким тандемом, таким об'єднанням Інь та Янь були створені образи Лани та Ліни.

Це усвідомлення полегшує важкість мого психологічного тягара. Дійсно, якщо моя провідниця має свого віртуального аватара та дві роботизовані копії з важких сплавів металу, то кількість її копій на цьому може не скінчитися. Зрештою, Пекельна Гра теж відбуватиметься у віртуальному просторі. Однак, на відміну від персональних кімнат Кіт-Коту, настільки мені відомо від моїх залізних помічниць, ця гра матиме межі простору. Всі дії будуть вестися на закритій арені.

От тільки, якій?

— Ти готовий, — не питає, а стверджує раптово Лана, вдивляючись пильно в мої очі так, що на часточку миті мені здалося, як крізь скло її не справжніх очей на мене глипнула справжня Еліна.

— Готовий, — розумію, що відтягувати час не має ніякого сенсу. Швидше пограю — швидше отримаю бажане.

Механізовані дівчатка миттєво побажали мені успіху та розумно витрачати ресурс сил і ось їх контури грубих тіл зникають за дверима моєї кімнати.

Я знову сам і знову моє завдання налаштувати себе на потрібну хвилю. Однак цього разу замість ігрових лінз у мене окуляри з третім оком. Таким самим, як у Ліни та Лани між очей. Чимось ці окуляри нагадують мені візи з Міста, однак, матеріал, з якого вони виготовлені — це чисте золото, а досконалість форми робить їх набагато якіснішими та ідеальнішими.

Зробивши глибокий вдих і видих, кілька разів обертаю окуляри, роздивляючись їх з різних боків. Знаю, що натягнувши їх на свої очі та закріпивши за вухами, де вони під'єднаються своїми надчутливими кінцівками бездротовим зв'язком до чіпу, що вмонтований в мої мізки, назад вороття не буде.

Мимоволі згадую простодушного або ж хитрого Лео, який віддав мені свою знахідку перед моментом своєї загибелі. Вже вкотре згадую та ставлю собі одне і теж запитання. Якби я знав тоді, що так все обернеться, чи прийняв би я тоді його дар? А може б я прикрив його собою від шаленої кулі?

Втім, минуле не змінити. А от майбутнє — ще можна. Тому я відкладаю примарні "якби" та починаю діяти.

Холодний матеріал, торкаючись мого чола, очей, скронь, здається приємним. Принаймні, мені він ніяк не чинить мені дискомфорт і не дратує своєю важкістю. На відміну від знаття мети цієї гри...

І знов я про це вбивство! Чи колись взагалі на нього наважусь?

...Перший час нічого не відбувається.

Я лежу, то з широко розплющеними очима, то з щільно заплющеними. До того ж довгий час. Але абсолютного нічого не відбувається.

Це мене починає непокоїти.

Гра мала б уже розпочатися!

...Небавом, після низки моїх ковзаючих рухів тіла ліжком, в самому розпалі нетерпимого очікування, з третього ока виплигнула голограма з написом. "Зафіксовано поклик": повідомляла вона. І поряд, нижче, два варіанта дій. "Прийняти" або "Не приймати".

Мені знадобився деякий час, щоб прийти до тями і зібратися думками. Було лячно, і прийняти виклик, бо невідомість гірше всього, і не приймати його, бо, здогадка, що другого шансу не буде і якщо не зараз, то ніколи, ніколи вже не стати мені громадянином Мегаполісу.

Та все ж наважуюсь. Від долі не втечеш...

Я не знаю, як так вийшло, але тієї ж секунди, як я прийняв поклик (якби ще знати наперед від кого або чого?), я припинив відчувати своє тіло, бачити своїми очима, чути запахи, звуки в своїй кімнаті...

Це ніби телепортація в інший простір, інше приміщення. Тепер я бачу перед собою зовсім іншу картину, гіпсокартонові стіни, їдкого жовтогарячого кольору, відчуваю прохолоду, майже крижану, чую звуки... птахів і аромати свіжої випічки...