Частина третя. Мегаполіс. Розділ 10.1. Ліміти.

День третій.

Моєю традицією після пробудження було споглядання прекрасної квітки. Так продовжувалось який вже день поспіль. І сьогодні я не збираюся нічого змінювати. Як і вчора, щойно розплющую очі, віддаю всю свою увагу їй. 

Вона спить тихо, не рухаючись, ніби ставши на час свого сну завмерлою дівчиною з картин, які сама ж і малює. Втім її порцелянові щічки та рожеві вуста зовсім не здаються намальованими олійними фарбами. Тільки ідеальними.

Все в ній ідеально: пропорції обличчя, міміка, жести, вигини тіла, голос, думки. Як би я хотів прочитати її думки, дізнатись усі потаємні секрети, здійснити всі мрії!.. Ця дівчина стала вже давно моїм промінцем щастя, моїм джерелом радості та насолодою для очей. Якщо я не дивлюсь на неї бодай п'ять хвилин — я сохну, що рослина на пекучому сонці.

Вона спить і її дихання рівне. Наближаючись до її обличчя вустами, але так і не наважившись доторкнутись ними бодай до чола, відчуваю кожний подих на собі. Від нього я напружуюсь, бо тілом відлунюють приливи та відливи бажання. Бажання бути з нею. Завжди. Одним цілим.

Я не пам'ятаю, коли вперше усвідомим, що закохався в неї. Це, здається, було давно. Втім щодня це почуття наростає та збільшується в об'ємі. Якби я міг його матеріалізувати — воно б стало гігантським цунамі. Та це поки що сьогодні. Завтра це цунамі поглине ще більше клаптиків моєї душі.

Та є одна прикрість. Я не впевненний, що почуття взаємні. Хоч Еліна фліртує зі мною, часом навіть безбожно, втім тримає між нами дистанцію. Тому мені нічого не лишається, крім цих вкрадливих споглядань.

...Раптово думка лоскоче уяву.

Вона ж наразі спить! Якщо я ляжу поряд із нею, притулюся, доторкнуся, то вона ж не знатиме!

Затія настільки розтривожила мої нервові закінчення, що я насилу стримуюсь, щоб не засміятися від такої несподіваної нагороди долі. Емоції стало важко стримувати.

Діяти вирішую чимдуж, тому похапцем починаю моститися поруч із дівчиною на її ліжечку. Як-небудь. Простіру коло Еліни майже не було, тому, щоб оминути варіант із осідланням дівчини, зробивши опір руки на підлоги, влягаюся на бік. Місця для мене тут було настільки мало, що пів мене просто звисало в повітрі, в тому числі голова та сідниці.

Та я не став зважати на такі дрібниця. Нехай і не вмощуюсь повністю, нехай мене мучить дискомфорт, однак можу торкатися Еліни! Її шкіра оголених рук до ліктя гладка та шовковиста на дотик, а волосся має аромат волошки. Я не знаю напевно, як пахне волошка, але думаю, що саме так — квітучо-натхненно, с солодким присмаком наприкінці.

Її близкість п'янить. Мої вуста ледь-ледь торкаються її скроні, а дівоче дихання дарує тепло, що огортає паром мою шию. Від цього серцебиття прискорюється і мене охоплює ейфорія. В голову лізуть бентежні думки. А що, як..?

Йосип-босий! Очі Еліни розплющуються настільки неочікуванно та швидко, що я лякаюсь і, втративши рівновагу тіла та руки, бехкаюсь на підлогу... Ось тобі і ефект несподіванки.

— А що ти там робиш? — питає мене щойно пробуджена, про яку не скажеш, що вона тільки вийшла зі сну. Позіхання чи роздирання очей — це не про неї. Вона прокидається, як прекрасний метелик — секунда і вже, махаючи крильцями, літає собі кімнатою.

— А я на тебе чекаю. На танець, — відказую, схопившись на ноги, все ще розгубленно.

— Ми будемо танцювати? — радісно, що дитина, виголошує діва та вскочує на ноги. — Давай! Скоріш!

Обожнюю танцювати з Еліною. Ми кружляємо з нею, рухаючись у такт, то по колу, то навхрест. З'єднуємо наші руки, переплітаємо пальці. Роз'єднуємось. Наші плечі, що кришталеві келихи, легенько торкаються один одного, дзвенять, втім, у мене складається враження, що це стукотять наші серця, утворюючи одне ціле.

— Як тонко ти відчуваєш музику! — дістається мені навіть похвала з вуст моєї німфи.

Я радію, що маленький. Ми з Еліною настільки гармонійна пара, так гарно ладнаємо, що я легко знаходжу хвилі своєї партнерки, тому слухаю виключно її музику. Наразі нашу атмосферу доповнює "Fall black". Закордонна класика. Однак, оскільки кордонів, які були раніше, в звичних сенсах слова, вже немає, а є тільки розгалуження мегаполісів і їх межі, то ця класика давно стала вітчизнянною. Якщо можна так сказати.

Світ нині єдиний. Без кордон. Без держав. Сплітаються в нім лише люди, знаходячи собі рівних за IQ, створюючи таким чином об'єднання.

А я єдиний з нею — своєю Еліною. Ми знайшли одна одного. Ми створили свій конгломерат, свою спілку, своє, окреме від усіх, місто. І ці танці, в яких ми торкаємось частин тіла один одної, тому доказ. Екстаз від нашого симбіозу.

— Любий, ти такий запальний! Ти..! Ти дивний, — чомусь вимовляють її вуста, кольору сакури. Дивлячись на них я не можу ні про що думати.

Зненацька я чую слабкий стогін. Чи крик? Радше друге.

— Що таке, довершенне створіння? Чого ти лякаєшся? — питаю, зазираючи в її злякані оченята.

— Бо ти робиш мені боляче.

— Ні. Я не можу.

— Можеш. Ти притиснув мене до стіни.

Неочікуванно для себе я дійсно знаходжу її прибитою до коробки кімнати своїми руками. Невже я втрачаю контроль над собою? Вона така зваблива, що руки хапають її самі.

— Вибач, — роблю мордочку покірного песика. Для повноти картини лиш язика, що звисає з пащі, не вистачає. Але очі ті ж самі — віддані та слухняні.

Та чи пробачить мене дресерувальниця? Це хвилює нині найбільше. Її думка для мене безмежно важлива!

— Вибачення прийму тільки тоді, коли ти мене справді відпустиш, — лунає її вердикт.

Трясця... Виявляється мої грішні руки досі її не відпустили. Я притискаю її до стіни всім своїм тілом і це мені достобіса подобається.

Однак я наказую собі відступити. Відпускаю її, провівши наостанок пальцями вздовж її оголенної руки, а потім впадаю в розріз сукні на дівочій ніжці... І я ловлю себе на думці, що... Що не пам'ятаю, коли Еліна переодягнулася.

Спантеличено позадкувавши, я тепер ніби новими, щойно гарно випрасуваними, добре очищеними очима дивлюся на неї. Не пам'ятаю такої білої і вузької сукні, що ледь досягає її колін і має апетитне декольте.