Розділ 7. Прокрастинація.

Мене кинуло на підлогу так, що підборіддя зустрілося з моїм власним коліном, яке віднедавна містить мідний мініск...

Уф! Від удару ще й язика прикусив!.. Хоч добре, що не відкусив... Ще трохи, та й проковтнув би його весь і повністю... На додачу проїхав чолом підлогою та "заїхав" у стіну.

А тепер лежу ниць, скручений кавеликом, що ковбаска, і поворухнутись не можу. А поряд чується переможний сміх:

— Ну то що? Здаєшся? Чи руки вже не піднімаються?

— Та мене скоріше сонце спопелить, ніж я здамся, — вперто, попри біль, промовляю й вию від болю.

— Та годі вже мучатись! Може на сьогодні все? — лунає схожий на попередній жіночий голос. Єдине, що їх відрізняє — інтонація. Перший голос здається не живим, не щирим, а другий між рядками сміється. Щоправда, я схильний вважати, що то мені здається. Ще б пак! Падаючи з десятка шість разів, гепаючись то головою, то руками, то спиною об різні поверхні — й не таке почне здаватись.

— Годі відлежуватись, — підсовується прямо під ніс мені штучна рука. Хотілось би сказати, "рука допомоги", однак в більшості випадків рятуватися доводиться від неї.

Не довго кумекаючи, чи вестися на її заборонений прийом, чи ні, я встаю на ноги самостійно в два прискоки й три перекида. Супротивник від такого видовища навіть зааплодував.

Я роблю уклін, але не до підлоги. Пильність втрачати зарано поки раунд не скінчився. І на це витрачаю не більше, ніж долю секунди.

— О, мій герой! Ти безсмертний Фенікс! Дай їй жару! — чинить галас голос позаду мене, той, що з нотками радості й сміхом між рядків.

— А в тебе вже з'явились фанати. Скоростріл, — жартує й мій конкурент, витираючи мою кров на своїй титановій шиї.

— Упс! Це що, я заляпав ненароком? Хоч ніякі твої важливі ерогені зони не вимкнув? А то ще заклинить тебе і раунд не дограємо, — й себе гумористом виставляю на сміх цим кур... кураторкам своїм.

— Час ще є, — відповідає титанка і відвертається, аби перевірити здогадки щодо зворотнього відліку.

Намацую за спиною натягнутий, по периметру просторого приміщення без зайвих меблів, канат, що окреслює кордони зони бою. Обпираюся на нього і з останніх сил використовую його в якості тятиви. Натягнувши в достатній мірі, відштовхуюсь й лечу тепер вперед, випроставши перед собою зулізний кулак.

Ціль попереду невчасно обернулась.

— Куди зібрався, Бетмен?

І спіймали мене, наче беззахисну пташку в золоту клітку. Лиш зойкнути встигнув, а далі знов зігнувся від болю. От так завжди! Хотів надавати залізних чортів, ще й порубати своїми пазуро-сокирами, а натомість сам отримав під ребра ногою... Ще й якою ногою? О так — не простою, а золотою. З приміссю титану...

— Ну все. На сьогодні завершуємо тренування, бо тобі скоро знадобиться переливання... Крові або мозку, — робить уїдливий висновок Ліна. Навчив на свою голову сарказму, називається.

— Натякаєш, що вже й мізки мені відбила? Ага... Ну якщо тренер сказав, то все... — мружусь досі від болю, сидячи навпочіпки. — Але я знову переможений.

— Нічого. Тобі це на користь. Але ти молодець, — летять на мене слова та рушник від Лани, котра віддано все тренування підтримувала мене. Останній точнісінько на моє покоцане плече змією влягається, а я цокаю язиком, вражаючись точністю кидка.

За кілька хвилин оклигую, тому витираю піт рушником й приводжу себе до ладу. Мої, не природньо народжені, подружки вже нагострили свої металеві ноги й носи на вихід і чекають мене... Однак, не встигаю приєднатись до їх вузького кола, як Ліна, виблискуючи на штучному світлі своїм напівоголеним титаново-золотим тілом, покидає приміщення.

— А куди це вона? — спантеличено питаю в тієї, що покірно продовжує на мене чекати. — А як же її фірмовий хук? Невже сьогодні не вона, а ти мене будеш вирубати? — підкочую до гарнюні на своїх підбитих двух.

Той факт, що я фліртую із гіноїдкою Ланою, мене ні краплі не бентежить. І її теж. Ба більше вона й сама підтримує флірт, підкидаючи гілля в згар:

— Хотілось би, але я не люблю домінувати. Ти ж знаєш — я сама ніжність.

Слова, хоч із присмаком фальшивості, викликають бажання торкнутись її та обігріти, дати ласку. Ну й що, що дівчина штучна? Але ж дівчина. Жодна жива зі мною такою ніколи не була.

Від несподіванного бажання аж засмикалось серце. Довелося трохи струснути голову, скориставшись прикладом мокрої собаки.

— Відверто зізнаюся, що для того, аби я втратив свідомість, тобі, на відміну від Ліни, не треба застосовувати фізичну силу. Для цього достатньо... — замовкою за мить до абсурду.

Та ні! Вона не зрозуміє. Роботизовані гуманоїди не знають щирих почуттів. Їй не зрозуміти, що таке пристрасть чи кохання.

— Алекс, ти думаєш не про те, — стає суворішим обличчя тендітної, якщо так можна сказати про хром-ванадієвну дівку, наставниці Лани.

— А про що треба? — скрушно зітхаю.

— Ти ж знаєш. Не корч наївного, — облизує вельми природньо, наче справжня людина, свої пухкі силіконові вуста співрозмовниця, стоячи досі біля дверей спортзалу.

Вже тиждень, після мого зоряного часу та того знаменитого відеозапису, як я постійний відвідувач цього приміщення. Хоча ні — не так. Зальотник цього розважального центру!